«Коріння» 09.2011

Ранок опускався на станцію м’яким сірим світлом. Легкий туман висів між деревами, торкався колій і розчиняв у собі кольори, роблячи все навколо трохи нечітким, ніби намальованим по вологому паперу. Потяг, важко зітхнувши, зупинився, і жовтий листок, що прилип до таблички «Ясениця-Замкова», легенько здригнувся від цього подиху.

Люди виходили з вагонів неквапливо: їхні кроки шелестіли по гравію, коліщата валіз періодично дзенькали об нерівності, а приглушені голоси зливалися в спокійний ранковий гул. Десь у стороні тріснула гілка під чиїмось черевиком, хтось коротко покашляв, дверцята старої маршрутки грюкнули й відлунням розчинилися в повітрі

З кабіни потяга вийшов чоловік у старій шкіряній кепці, що затіняла зморшкуватий лоб і лисину. На його плечах висіла потерта куртка, шкіра якої м’яко поскрипувала, коли він провів рукою по сивій щетині. Його рухи були повільні, звичні — людини, яка не поспішає ні до кого, бо всі поспішають до нього.

Потяг за спиною ще тихо гудів, ніби відпочивав після зупинки. Чоловік рушив уздовж колії, і звук його кроків рівно змішувався з загальним шумом станції, стаючи частиною ранкової симфонії. Уже другий тиждень він помічав під мостом якусь зелену пляму, але завжди мусив думати про роботу, графік, пасажирів. Сьогодні ж він дивився в той бік довше, ніж зазвичай, і дозволив собі підійти ближче.

Плющ, густий і насичений, тягнувся просто до рейки, мовби намагався обплести її. Листя виблискувало росою, злегка колихалось від подиху ранкового вітру. Чоловік нахилився, взяв лозу в пальці й, відчувши холод рослини, рішуче смикнув. Хруст соковитого стебла був неочікувано гучним у цій тиші. Лоза злетіла вниз, через перила, і м’яко впала донизу, де вода зустріла її тихим шльоп.

За інерцією він опустив погляд слідом — і побачив те, чого не очікував

Унизу тихо текла річка. Її рівний шум огортав простір, наче глуха ковдра, і хвилі повільно розбивалися об каміння під берегом. На вологій землі, трохи далі від води, лежало тіло хлопця. Бліде, застигле, чужорідне в цьому ранковому спокої. Плющ, вирваний кілька секунд тому, був лише частиною більшого — з його грудини тягнулися ті самі зелені лози, обвиваючи ребра і піднімаючись догори, до мосту, до колії, де він щойно стояв..

Чоловік застиг, і все навколо ніби теж завмерло разом із ним. Навіть звуки станції стали далекими, розмитими. Лише річка продовжувала текти, ніби нічого не сталося.

Плавно, без поспіху, ззаду долинули кроки — рівні, упевнені, такі, що не губилися у шумі. Вони наближалися розмірено, і коли опинилися поруч, над тишею прозвучав спокійний голос:

— Борисе, там жіночка питає, чи буде рейс далі.

Високий чоловік у темному пальті підійшов ближче, поставивши свою валізу трохи вище на колії. Його взуття глухо блиснуло у туманному світлі, а охайно зачесане волосся виглядало неприродно акуратно поруч із цією дикою рослиною, що проростала з мертвого тіла. Він глянув вниз — і в той самий момент у його погляді з’явилась тиха, але тверда професійна увага.

Чоловік у кепці відвів погляд від тіла й коротко кивнув.

— Буде… буде рейс. Пане Келлер. Поліцію визивай. Робота тобі знайшлась.

Він розвернувся і пішов назад, і його віддаляючі кроки знову стали частиною ранкового шуму станції.

Келлер залишився біля мосту. Річка продовжувала текти, плющ легенько ворушився на вітрі, а позаду знову почувся тихий дзвін коліщат валіз. Світ навколо жив своїм життям, майже не помічаючи того, що лежало під мостом.

Він неквапливо дістав старий чорний телефон із кнопками, набрав 102 і, поки ловив перший гудок, ледь чутно промовив:

— От і відпочив.