Коли закриті очі ніби коханням.

Вогкою  ганчіркою Анжела швидко намагалася витирати пил на меблях. Машенька седіла на дивані одягаючи та роздягаючи ляльку Барбі, викручуючи їй ніжки чи згинаючи їх в колінцях.

Бабця зосередившись на полотні, яке уважно тримала в руках, вишивала, викладаючи червоногарячі пелюстки троянди.

Поглянувши на ляльку, що Машенька нею тішилася в руках, згадалося, як ця лялька з,явилася вчора і пару напружених днів без мами…

( - Саша… Саша! Я спізнююся на потяг, заведи машину, завези мене. – мама теревенячи чоловіка за плече, який вдавав ніби міцно спить, повернутий до стіни й накритий з головою ковдрою.

Поруч стояла Анжела, переживаючи за маму. Сумки в коридорі – їхати до Ленінграду. Дві важезні валізи, які для жінки було пронести й метр – важко.

- Саша… Вже шоста вечора. Я ж спізнюся…

На порозі зьявився Віталік, що вже приходив до Анжели. Перекинувшись поглядом, вона пояснила що й до чого, а головне, що мама запізнюється.

- Якщо вийдемо через пьять хвилин, встигнемо на рейсовий автобус. – дав пропозицію Віталій, як звично для нього тихо й впевнено.

Мама збентежено, як звично для неї, поглянула на хлопця, та відмовлятися було безглуздо. Біля потягу, певно, вже стояла подруга з якою мама мала їхати, а часу добужуватися чоловіка не лишалося.

Швидко, майже бігцем, в трьох по вулиці – поспішили, аби встигнути. Тільки у відкритій кватирці почулося:

Ма – мА! Па – кА! – Машенька гукала, махаючи маленькою ручкою з вікна у темряву.

Посадивши маму з валізами на автобус Анжела з Віталіком пішли до шкільних лавочок. Сівши один на проти одного – замилувалися глядячи в очі.

Ти у мене забрав спокій. – тихо поставила Анжела перед фактом Віталія. – Але я не готова до такої дружби, яка має, як ти розраховуєш, перейти з часом у почуття… Анжела боячись поглянула на Віталія в друге. – Я хочу бути відвертою… Я не хочу з тобою зробити так, як зробили зі мною…

Відвертість, це вже більше ніж чесність. Я чудово розумію про що ти… Про кого ти… перебив Віталій, розуміючи, що дівчача логіка почне вигадувати собі в уяві віражі, які з часом перетворюються у міражі, тому краще одразу поставити «дорожній» знак. – Якби я не був готовий чекати, я б не казав того, що я сказав. Я не пацан до армії… Розумію де що в житті… І ще раз тут скажу… І скажу скільки ти захочеш чути – Я, люблю тебе. Я, дуже тебе люблю. – обійнявши й затиснувши в обійми, Віталік не хотів відпускати її до дому, а їй і не бажалося зовсім туди йти.

Але потрібно було поспішати, бо дома сама Машка з бабусею і пьяний, хоча й сплячий, батько.

Переступивши поріг хати на кухні у клубах цигаркового диму Анжела натикнулася на батька, що сидів, як звір, на табуретці. На екрані маленького телевізора не було нічого видно. Дим в’ївся в ніс, запорошуючи дихання в горлі. Цмокаючи через дірки прокурених, жовтезних, напівзруйнованих зубів, батько почав важку розмову, якої вже давненько не було і яка несла в собі з цієї миті загрозливий результат цього вечора.

Де? Ти, лазиш? – було запитання.

Ми маму на автобус провели і посадили…

Ми – це хто? – дивлячись на бабу і Машку, що вже сиділи, трясучись у сусідній кімнаті на дивані і, певно, давно очікуючи на появу в хаті Анжели.

Я і Віталік…

Хватаючи з під себе табурет та грякнувши що сили ним об піч-буржуйку так, що табурет розлетівся на дрібні щепки для розпалу вогню.

Почєму я!!! Батько! Не знаю, ще до ціх пір! Що ти тягаєшся по ночам з якимсь Віталіком! – з рота полетів табак з цигарки у перемішку з бридкою, липкою слиною.

Обтираючи лице від бризг слини, Анжелу перетіпнуло від огиди не плювків, а від того, що було сказано: «тягаєшся по ночам з якимсь Віталіком».

Увесь посуд, що стояв охайно складений, помитий бабусею на столі, з лязкотом полетів на підлогу. Топчучи черепки, йдучи вперед до Анжели, батько заніс над її головою важкий кулак. Стиснуті щосили кістки кулака гримнули по голові… Боляче не було, та встояти на ногах – шансів у дівчини не було. Виймаючи з правої долоні закривавлений осколок черепка, Анжела перебираючи ногами по підлозі відсовувалася далі від батька, що вже знов нахилявся до неї. Падаючи, у надії опертися міцніше на ліву руку, явно не вдалося розрахувати свої, дівчачі сили супротив чоловічих, тим паче – батькових, від якого і не чекала такого стусана. Підхопившись що сили на ноги знов не вдалося на них встояти, завадили злісні, розбиті черепки посуду на підлозі. Батьківський кулак у пальцях якого заплуталося її волосся, з усією силою тримаючи голову за волосся – струсив її так, що здавалося – лице облізе.

Ми! З Віталіком! – верещав пьяний, озлоблений батько. Битий стілець та посуд, підживили його мужицькі сили порівняно з дитячою наївністю, що батько не може примінити до неї усієї своєї сили чоловік. – Позоріще! Де твоя голова! Що ти собі позволяєщ! А ти прийшла до батька! Ти запитала: тату, а можна я з мальчиком познайомлюсь? – ярості і ревності батька не було меж. Штурхаючи Анжелу щосили в кімнату де сиділа, на смерть, перелякана стара з малою Машкою, яка заливалася слізьми та не подавала жодного звуку, щоб її не було чути звірові, що знущався виховуючи дочку. – Маша сама, а вона з кобєльом уже по ночам ходить! – ревіло те, що має назву «батько».

Спускати соплі та дати продовжувати далі знущатися над собою – було розкішно для когось, Анжела опанувавши себе зрозуміла, що зараз дістанеться і Машці, а то й бабі.

Я не з кобєльом, а з нормальним хлопцем!

Що ти в жизні бачила чі понімаєш, сопля! Гнида!

Я не сопля і не гнида, вони б твоїх кулаків не витримали б.

Заткнись!

Може на них спробуєш? – показуючи головою в бік малої та старої, Анжела наражала себе знов на не безпеку, та мовчання не дасть все одно результату.

От у неї і повчилася б, як батька слухать. – батько підійшов до малої, яка схопилась за край спідниці старенької.

Машенька. Ти любиш тата? – дав запитання ненависний вже й меншій донці батько.