...

Ластівка - позивний, що став для неї другим ім'ям. Вона хапалася за звуки цього слова і хотіла так само вільно літати у небі, відчувати свободу. Кілька місяців тому вона такою була. Кілька місяців тому вона почувала себе безпечно і думала, що справжня проблема це кінець навчання і невідомість, що приходила після. Здається це було в минулому житті, а зараз коли над головою летіли ракети, вона припадала до землі і молилася майже не дихаючи, серце вистрибувало із грудей і билося з такою силою, що здавалося поламає ребра. Та як би дивно це не звучало, в такі моменти вона відчувала, що жива. Жива і нескорена. Руки стискали шматок родючої землі, хапалися за грунт, щоб не втратити зв'язок із реальністю.

Ластівка - так колись кликала її мати. В іншому житті, не цьому. Там де в неї була сім'я, любов і сміх, а зараз залишилась тільки жага до справедливості. В моменти паніки вона часто, закривала очі й уявляла, що вдома - це було нелегко та все ж спогади виринали із пам'яті. Наче останній шматок доброти, вона берегла їх і боялась бодай щось забути: мамину посмішку, батькові великі руки, їхні теплі вечори на ганку, де вони сміялися, жили… Здавалося цей сміх лунає отут над вухом, спочатку так невимушено, тихо, а потім стає все голоснішим, надокучливим і перетворюється у насмішкувате скреготіння сороки. 

"Наче ножем по серцю" - подумалось дівчині, проводжаючи поглядом непрохану крилату гостю. 

Ніч. Темна і підступна. Чорні дощові хмари висіли над головою чекаючи моменту, щоб пролитись на суху спраглу землю. Ластівці здавалось, що вона вже чує його запах і шелест в траві. Як же їй хотілося відчути на своїй брудній шкірі краплі дощу. Кілька тижнів вона не приймала душ. Здавалося, що потом просякнутий не тільки одяг, а й все повітря навколо. Вона поглянула на свої мозолисті руки: нігті вже давно не знали, що таке манікюр та Ластівка не те що не соромилась, вона гордилася ними - ці руки рятували життя, зупиняли кров, зашивали рани. Та хіба вона могла собі уявити таким початок кар'єри? Кар'єри… як пафосно звучить, це слово наче з іншої реальності, де медики у білих халатах, стерильних кабінетах ставлять діагноз і проводять операцію. Її ж реальністю був полігон і вічна боротьба зі смертю, що дихала в спину бійцям і підставляла підніжку Ластівці. 

Вона почула як спочатку зашелестіло листя на деревах, а потім трава. Перші краплі впали на кашкет. Густий проливний дощ. Ластівка зняла головний убір і розплела коротку темну косу. Хай дощ змиє не тільки бруд, а й липкий страх від якого віднімало руки, ноги. Як же їй хотілося розчинитися у цій зливі, забутися і не пам'ятати тих ночей коли відчай і тривога накривали з головою. Однак цього хотіла маленька частина її, що швидше нагадувала дитину, яка завжди просилась на руки до мами. Ластівка пам'ятала чому сюди прийшла і не збиралась відступати. "Воля або смерть" часто вигукували хлопці з її частини, вона ж керувалась гаслом "Врятувати або померти". Кожен поранений боєць був важливим, адже це не тільки сам факт життя. Це кохання, що матиме продовження, мрії що здійсняться, щирі посмішки, які обов'язково будуть, рідні які дочекаються. 

На їхні позиції часто прилітало. За час перебування тут були не тільки врятовані життя, а й смерті і саме це найважче. Не носити на собі двадцять кілограм броні, не рити окопи працюючи лопатою ледь не з ранку до ночі, а смерть людини яку ти знав і не врятував. У Ластівки такі випадки були два і вона воліла їх не згадувати. Вона відчувала як її дух гартувався цією війною, грубіла шкіра наче броня і здавалось вже ніщо не зможе вразити… до сьогоднішньої ночі. 

Ластівка йшла наче привид ховаючи голову в капюшоні. Два дні назад вони зайняли позиції на околицях міста і в середині зруйнованих будинків ще могли ховатись вороги та здоровий глузд відмовився працювати коли думала про рідний дім. Вона йшла з надією побачити вцілілий будинок, такий яким його пам’ятала, і батьків. Ластівка втратила зв’язок з рідними ще на самому початку. Надія - ось що змушувало її рухатись весь цей час, ось що штовхнуло її переодягнутись у цивільний одяг і під проливним дощем крастися зруйнованим містом. 

Зв’язок, інтернет - раніше вона недооцінювала їхню важливість. Повідомлення від мами були буденністю, в порядку звичних речей. Вона часто ігнорувала дзвінки й робила вигляд наче не почула чи була зайнята і зараз гостро відчувала провину за це. Тепер вона б все віддала, щоб почути те знайоме “Алло”. Натомість їй приходили повідомлення від незнайомця. Спочатку вона подумала що це якийсь невдалий жарт.

"Я знаю де ти" - таке повідомлення Ластівка прочитала в перший день на позиції і їй стало сумно від того що не попередила маму, а просто зібралась і пішла у військову частину. Не хотіла щоб вона відговорила, а потім все ніяк не наважувалась сказати і коли прийшло це повідомлення їй водночас полегшало і зробилось совісно. Дівчина загрузила відео яке прийшло також від мами і на екрані появилась вона: в комуфляжі з турнікетом в руках Ластівка давала інтерв’ю одному з головних каналів країни. Пояснювала як правильно надавати першу медичну допомогу, накладати пов’язки. Це відео набрало досить багато переглядів і поширень, тож нічого дивного що й мама також побачила.

"Вибач мам" Ластівка нашвидкуруч відповіла і закинула телефон у рюкзак - командир підганяв і часу на більше повідомлення не було. Коли пізно ввечері відкрила непрочитані то під ногами захиталась земля.

"Твої батьки у нас і якщо ти будеш слухняною, з ними все буде гаразд". 

Ластівка одразу набрала маму. Довгі гудки і секунди чекання тягнулись цілу вічність та ніхто так і не підняв слухавку. Вона зайшла на сторінку відправника і не знайшла там ніякої особистої інформації. Кілька хвилин вона вдивлялась в екран телефона чекаючи відповіді чи дзвінка від мами та нічого не відбувалось.