РОЗДІЛ 9. Дорослі долі: Назар

Минали роки. Назар досяг усього, про що мріяв у ті далекі, бідні шкільні роки. Завдяки своєму гострому розуму, залізній волі й безсонним ночам за кресленнями та книжками, він виріс із провінційного хлопчини у справжнього фахівця. У столиці він заснував власну будівельну компанію, купив велику квартиру в центрі міста й одружився з освіченою дівчиною з поважної родини.

Збоку здавалося, що Назар — це найбільша гордість і щастя Марії. І справді, син ніколи не забував про матір у матеріальному плані. Кожного місяця поштовим переказом він надсилав їй чималі суми грошей, купив для хати нову пральну машину, газову плиту та зручний диван.

Але разом із успіхом і статками в життя Назара прийшов нескінченний, божевільний ритм великого міста. Великий бізнес вимагав усього його часу: постійні дзвінки, наради, контракти, відрядження...

У рідному селі Марія чекала не грошей. Вона годинами сиділа біля новенького пластмасового телефону, який їй провів Назар, чекаючи на заповітний дзвінок.

Одного суботнього вечора, коли осінній дощ тишкою бив у шибки, телефон нарешті задзвонив. Марія майже підбігла до апарата, тремтячими від радості пальцями піднімаючи слухавку:

— Назарчику! Синочку, це ти?

— Привіт, мамо, — пролунав у слухавці знайомий, але дуже втомлений і якийсь чужий, сухий голос сина. На задньому плані чулися гудки автомобілів та шум міського транспорту. — Як ти там? Гроші за цей місяць отримати встигла? Я трохи більше перевів, щоб ти собі на зиму дров замовила й ліків купила.

— Отримала, синку, дякую тобі велике... Але навіщо стільки? Мені ж багато не треба, — лагідно мовила Марія, притуляючи слухавку до вуха. — Назарчику, а ти коли приїдеш? Може, на ці вихідні? Я б вареників із сиром наварила, пирогів спекла, як ти в дитинстві любив... Сад уже геть пожовтів, так гарно в нас зараз...

У слухавці зависла коротка пауза, а потім лунав важкий зітхання Назара:

— Мамо, ну які вихідні? У мене в понеділок здача великого об'єкта, підрядники підводять, перевірка за перевіркою. Я світла божого не бачу!

— Ну хоч на день, Назарку... Хоч на кілька годин, просто посидіти поруч, подивитися на тебе... Ти ж уже пів року додому не приїздив.

— Мамо, ну не починай, будь ласка! — роздратовано мовив Назар. — Я ж для кого це все роблю? Я працюю, щоб у нас усе було! Якщо тобі важко по господарству — найми когось із села, я все оплачу! Мені зараз справді ніколи. Давай наступного місяця розберемося.

— Мені не треба робітники, сину... Мені потрібен ти, — тихо, майже пошепки сказала Марія, але син її вже не чув.

— Все, мамо, вибач, у мене другий виклики йдуть, партнер дзвонить. Передавай усім привіт, я набражу пізніше. Цілую!

У слухавці пролунали короткі, байдужі гудки: пі-пі-пі...

Марія повільно опустила слухавку на важіль. Вона сіла на новенький, м'який диван, який їй купив Назар, і озирнулася довкола. У хаті було тепло, горела сучасна лампа, на столі стояв радіоприймач. Тут більше не текло зі стелі. Тут усе було «як у людей».

Але ця затишна, відремонтована хата здавалася Марії холоднішою за засніжене поле. Вона зрозуміла гірку правду: Назар віддав їй купу грошей, але відкупився від найголовнішого — від власної присутності та тепла.

Він вирвався з бідності, як і обіцяв на випускному вальсі. Але на цьому шляху до успіху він забув, що материнське серце годується не банкнотами, а простою людською увагою.