РОЗДІЛ 7. Різні стежки

Минали роки. Час невблаганно зміняв не лише пори року, а й долі Маріїних дітей. Кожен із них обирав власний шлях, і ці шляхи чимдалі більше розходилися.

Оксана виросла справжньою красунею — струнка, з тонким талією та гордою поставою. На відміну від Назара, який усе досягав важкою працею, Оксана прагнула іншого життя. Вона втомилася від запах сушеного солом'яного пилу, від мозолястих маминих рук та вічної економії. Коли дівчині виповнилося двадцять один рік, за нею почав залицятися Ігор — син місцевого підприємця, який тримав кілька магазинів у райцентрі. Незабаром вони зіграли пишне весілля.

Спочатку Марія раділа за доньку: думала, що та нарешті житиме у достатку, без турбот. Проте згодом почала помічати, як Оксана змінюється. Нове життя у заможній родині чоловіка, шовкові сукні та поїздки до міста виростили між донькою та матір'ю високу стіну сорому.

Одного осіннього дня Марія зібрала кошик із найкращими свіжими яблуками зі свого саду, спекла улюблений Оксанин пиріг із сиром і пішла пішки до райцентру, аби провідати доньку.

Коли вона підійшла до великого двоповерхового будинку з кованими воротами, Оксана саме виходила на ганок разом із свекрухою — поважною пані в дорогому пальті.

— Оксаночко, донечко! — з радісною усмішкою вигукнула Марія, підходячи ближче. — А я ось вирішила завітати, привезла тобі пиріжечка гарячого й яблук наших, домашніх...

Оксана на мить завмерла. Вона подивилася на матір — на її вицвілу хустку, стареньку куртку й зношені черевики — а потім на свекруху, яка здивовано зсунула брови. Щоки дівчини запекли густою червоніддю сорому.

— Мамо? А ти чого без попередження? — сухо й холодно мовила Оксана, навіть не обійнявши матір.

Вона швидко взяла Марію за лікоть і відвела вбік, за хвіртку, подалі від очей свекрухи.

— Мамо, ну навіщо ти сюди прийшла у такому вигляді?! — пошепки, але з гострою роздратованістю випалила Оксана. — У нас увечері будуть поважні гості, батьки Ігоря, бізнес-партнери... Ну навіщо ти знов передаєш ці банки й кошики? У нас усе є! Ми в магазинах усе купуємо! Не ганьби мене перед батьками Ігоря, благаю тебе!

Марія застигла. Рука з кошиком, у якому ще димив загорнутий у рушник пиріг, безсило опустилася. Кожне слово доньки ранило серце гірше за гострий ніж.

— Оксаночко... Я ж просто... скучила, — тихо, з важким клуком у горлі мовила Марія. — Хотіла побачити тебе, спитати, як ти...

— У мене все добре, мамо! Але не треба приходити отак, без дзвінка. Я сама приїду, коли матиму час, — швидко мовила Оксана, відвертаючи очі. Вона дістала з сумочки кілька купюр і простягнула матері: — На ось, візьми на автобус, щоб пішки не йти.

Марія подивилася на гроші в руках доньки, потім на її чужі, холодні очі. Вона повільно похитала головою й відсунула її руку.

— Мені не потрібні твої гроші, Оксано. Я пішки дійду. А пиріг... забирай. Це ж твоє улюблене.

Вона поставила кошик на лавку біля огорожі, повернулася й повільно пішла дорогою назад до села. Осінній вітер підхоплював опале листя й кружляв його в повітрі.

Марія йшла, і дрібні краплі сліз котилися по її зморшкуватих щоках. Вона згадала, як ночами перешивала свою весільну сукню для цієї дівчинки, як недосипала, щоб купити їй перші стрічки у волосся...

Діти росли. Але не всі з них, вилетівши з гнізда, пам'ятали тепло материнських рук.