РОЗДІЛ 6. Перший птах вилітає

Кінець серпня приніс із собою сухі золотаві вітри та запах достигалих яблук. Для Марії цей серпень став найважчим випробуванням за останні роки: Назар вступив до столичного університету на бюджет, як і обіцяв, і день його від’їзду невблаганно наближався.

Увесь тиждень перед від'їздом Марія майже не спала. Вона випрала й попрасувала кожну сорочку Назара, зібрала велику фанерну валізу, склала туди сушені фрукти, домашню ковбасу, банки з варенням і кілька комплектів теплої білизни. Кожна річ, яку вона клала до валізи, супроводжувалася мовчазною материнською молитвою.

Настав ранок прощання. Сонце тільки-но піднімалося над обрієм, вкриваючи пероні маленької залізничної станції рожевим серпанком. На пероні було небагато людей. Поїзд «Київ — Сімферополь» мав простояти лише три хвилини.

Маріястояла поруч із Назаром, міцно стискаючи його руку. Поруч стопилися Тарасик і Оксана, які мовчки дивилися на старшого брата з повагою й смутком.

— Синочку, — тремтячим голосом мовила Марія, розгортаючи край хустки й дістаючи невеликий паперовий згорток. — Оце тобі на перший час. На гуртожиток, на їжу...

Назар подивився на згорток і заперечливо хитнув головою:

— Мамо, ні! Я знаю, що ти продала останню корову, щоб зібрати мене! Залиши собі, вам із малими треба жити. Я піду працювати ввечері, вантажником чи нічним черговим, я впораюся!

— Не переч матері! — суворо, але з невимовною ніжністю сказала Марія, насильно сунувши згорток йому в кишеню піджака. — Навчання — це твоя робота. Мені важливо, щоб ти не ходив голодним. А ми тут якось переб’ємося, город великий, хліб є.

Поїзд важко загудав у далині, наближаючись до перону. Колеса застукотіли по рейках, змушуючи серце Марії стиснутися від пекучого болю.

Назар міцно обійняв меншого брата, наїжачивши йому чуб:

— Тарасе, ти тепер за старшого чоловіка в хаті. Помагай мамі, не бешкетуй.

— Я буду, Назаре... Ти тільки приїзди швидше, — пробурмотів Тарасик, ковтаючи сльози.

Потім Назар обійняв Оксану, яка притулилася до його плеча й тихо плакала, і нарешті повернувся до матері. Він упав перед нею на коліна прямо на пильний перон і притиснувся обличчям до її робочих рук.

— Дякую тобі за все, мамо... За все, що ти для мене зробила.

Марія нахилилася, цілуючи його в чоло й волосся, благословляючи хресним знаменням:

— Іди з Богом, синку. Будь людиною. І не забувай додому дорогу...

— Я телефонуватиму щонеділі з поштамту, мамо! Обіцяю! — вигукнув Назар, підхоплюючи валізу й заскакуючи на сходинку вагона, що вже повільно рушав.

Поїзд набирав хід. Марія бігла за вагоном кілька метрів, махаючи хусткою, поки червоні вогні останнього вагона не розчинилися в ранковому тумані.

Коли вони повернулися додому, хата зустріла їх незвичною, гнітючою тишею. У кімнаті Назара стояло застелене ліжко, а на столі лежав його старий шкільний зошит. Марія зайшла до кімнати, сіла на його ліжко, притиснула до обличчя його стару футболку, що ще зберігала запах його тіла, і вперше за день дала волю сльозам.

Перший птах вилетів із гніздечка. І хоча вона знала, що це шлях до його щастя, її власне серце залишилося настільки ж порожнім, як і ця тихо оніміла кімната.