РОЗДІЛ 5. Випускний вальс

Роки летіли, наче сполохані птахи. Непомітно промайнуло вісім років — вісім років важкої праці, безсонних ночей та щоденної боротьби за кожен шматок хліба. Марія достроково виплатила всі борги, накрила хату новим шифером і зміцнила стіни, але її власне волосся вже покрила передчасна сивина, а на долонях закарбувалися глибокі мозолі.

І ось настав день, якого Марія чекала з сумішшю великої гордості та таємного болю, — випускний вечір Назара.

Сільський клуб сяяв вогнями. Усі випускники були святково вбрані, довкола лунала музика, сміх і привітання. Марія стояла біля входу, опершись на дерев’яні перила, і дивилася на свого старшого сина. Назар виріс високим, струнким юнаком із широкими плечима та впевненим, дорослим поглядом. На ньому сидів темний, акуратний костюм — перший справжній костюм у його житті, на який Марія місяцями відкладала копійку до копійки, відмовляючи собі навіть у найнеобхіднішому.

Поруч із нею стояла п’ятнадцятирічна Оксана у ніжній блакитній сукні, яку Марія кілька ночей поспіль перешивала зі свого давнього весільного вбрання, прикрашаючи мереживом. Поруч крутився одинадцятирічний Тарасик, який уже мало нагадував те кволе хлопченя, що колись занедужало взимку.

Коли ведучий оголосив вручення атестатів, Назар вийшов на сцену. Усі дізналися, що він закінчив школу з золотою медаллю. Голова сільради урочисто тиснув йому руку, але Назар дивився не на нього — його погляд шукав у натовпі лише одну людину. Матір.

Після офіційної частини заграв повільний, урочистий вальс. Випускники почали запрошувати дівчат та вчителів.

Назар повільно підійшов до Марії, зупинився перед нею й злегка вклонився:

— Мамо, дозволь запросити тебе на вальс.

У Марії перехопило подих. Вона зніяковіла, озирнулася на людей і тихо мовила, ховаючи руки за фартух, який забула зняти перед виходом із дому:

— Назарчику... Та що ти, я ж у звичайній хустці, та й танцювати вже забула як... Іди до дівчат, он як вони на тебе дивляться.

Назар лагідно посміхнувся, узяв мамину грубу, робочу долоню у свої міцні руки й впевнено вивів її на середину зали:

— Для мене сьогодні є тільки одна найгарніша жінка у цьому залі. І це ти, мамо.

Вони закружляли у вальсі. Назар тримав матір дбайливо й обережно, наче найдорожчий кришталь. Марія притулилася щокою до його плеча, і з її очей тихими краплями потекли сльози — сльози невимовного щастя й гіркоти водночас. Вона згадала той страшний осінній вечір вісім років тому, коли цей хлопчик обіймав її біля таза з водою й обіцяв захищати. Він дотримав свого слова.

— Не плач, мамо, — тихо мовив Назар, нахилившись до її вуха. — Я вступлю на бюджет до столиці, на інженерний. Я обов'язково досягну всього, вирву нас із цієї бідності. Ти більше ніколи не будеш тяжко працювати на фермі. Я про все подбаю.

Марія підвела на нього очі, витираючи сльозу куточком хустки:

— Я знаю, синку. Я вірю в тебе. Але як же я буду без тебе? Дім без тебе спорожніє...

— Я повертатимуся, мамо. Я ніколи не забуду, чого тобі коштував цей костюм і цей атестат, — міцно стиснув її руку Назар.

Вальс закінчувався, а в серці Марії гордість за сина змішувалася з першим тривожним болем майбутньої самотності. Вона розуміла: перший птах із її гніздечка вже розправляє крила для великого польоту.