РОЗДІЛ 4. Юнацький спогад

Після тієї страшної зимової ночі, коли життя Тарасика висіло на волосині, зимові місяці тягнулися повільно й важко, але весна нарешті почала вступати у свої права. Сніг на городах танув, перетворюючись на дзвінкі струмочки, а з-під стріхи хати чулося веселе цвірінькання пташок.

Того квітня Марія вирішила зробити велике генеральне прибирання: вивітрити важкі зимові ковдри, вибілити печу та розібрати мотлох на горищі. У самому кутку, під шаром багаторічного пилу, стояла стара дерев’яна скриня, яка дісталася Марії ще від її матері.

Витягнувши скриню на середину кімнати, Марія обережно відкрила масивну кришку. Усередині пахло сушеною лавандою, відрізами старої тканини та вишиваними рушниками. Жінка перебирала речі, згадуючи своє дитинство, аж поки на самому дні не натрапила на невеличку металеву коробочку з-під цукерок.

Здригнувшись від несподіваного спогаду, Марія повільно підняла кришку. Всередині лежала невелика листівка з зображенням весняного букету бузку, трохи прижовкла від часу.

Вона взяла її до рук. Рука опинилася в минулому, тридцятирічної давнини.

Це був лист від Андрія — хлопця з сусіднього села, з яким вони разом вчилися, ходили на вечорниці та мріяли про майбутнє. Вона згадала його високу постать, теплі карі очі та щиру усмішку. Андрій був її першим, дівочим коханням. Але коли його забрали до армії, зв'язок раптово обірвався. Вона чекала листів, проте вони більше не приходили, а згодом батько сказав їй, що Андрій знайшов собі іншу й повертатися не збирається. Тоді Марія, зламана зрадою та тиском родини, погодилася на шлюб із суворим та мовчазним Степаном...

Марія перевернула листівку й прочитала рівний, трохи нахилений почерк:

Моїй любій ластівці Марійці. Де б я не був, моє серце завжди поруч із тобою. Чекaй на мене, і ми збудуємо найщасливіший дім у світі. Твій Андрій».
 

З очей Марії тихо викотилася сльоза й упала прямо на сухий папір. Скільки років минуло... Скільки болю, праці та самотності було на цьому шляху.

У цей момент до хати забігла семирічна Оксана з оберемком перших пролісків у руках.

— Мамо, подивись, що я знайшла біля яру! — радісно вигукнула дівчинка, але одразу зупинилася, побачивши матір із листівкою в руках. — Мамо... а чому ти плачеш? Що це у тебе?

Марія швидко витерла щоку й посміхнулася доньці:

— Нічого, Оксаночко, це я просто... згадала минуле. Старі речі розбираю.

Оксана підійшла ближче, стала на навпочіпки біля скрині й цікаво зазирнула у листівку:

— А хто такий Андрій? Чому він пише "Моїй ластівці"? Це тато так писав?

Марія зітхнула, обережно проводила пальцем по вицвілих буквах і мовила стишеним, сумним голосом:

— Ні, донечко. Це писала людина з моєї юності. Людина, яка давно пішла з мого життя.

— А чому він називав тебе ластівкою?

— Бо я колись була молодою, безтурботною і вірила, що можу літати, — тихо відповіла Марія, загортаючи листівку назад у коробочку. — Це просто спогад із минулого життя, донечко. Життя, якого не стало.

— А тепер ти не літаєш? — щиро запитала дівчинка, дивлячись на матір своїми великими, ясними очима.

Марія пригорнула Оксану до себе, поцілувала її в чоло й мовила:

— Тепер у мене є ви. Ви — мої крила. І заради вас я витримаю будь-яку негоду.

Вона закрила металеву коробочку й заховала її назад на саме дно скрині. Минуле мало залишатися минулим. Попереду на неї чекало сьогодення, де трьом її пташенятам потрібні були сила, турбота та любов.