РОЗДІЛ 3. Зламане крило

Зима того року видалася жорстокою та безжальною. Метелиця годинами заносила села білим снігом, а мороз лютував так, що стіни старенької Маріїної хати промерзали наскрізь. Сонце пробивалося крізь замерзлі шибки лише на якусь мить, але тепла від нього не було нікраплі.

Найгірше лихо прийшло посеред грудня. Трирічний Тарасик, який і без того був найкволішим серед дітей, зранку почав сильно кашляти, а до вечора його тіло палало, як у вогні. Хлопчик марив, кликав маму й важко стогнав у ліжечку, загортаючись у стару важку ковдру.

Марія не відходила від дитини ні на крок. Вона прикладала до його чола рушники, змочені в холодній воді з оцтом, намагалася поїти його відваром із липи та сушеної малини, але температура не збивалася. Дитині ставало дедалі гірше: дихання робилося свистячим, переривчастим і важким, наче йому бракувало повітря.

— Мамо, йому дуже боляче? — з острахом запитувала Оксана, тулячись до кутка ліжка й зі страхом спостерігаючи за братом.

— Все буде добре, донечко. Все буде добре... — повторювала Марія, мов закляття, хоча власне серце крижаніло від жаху.

О півночі стало зрозуміло: чекати до ранку не можна. Потрібні були антибіотики та ліки, які міг виписати лише лікар.

Марія закутала Тарасика в теплу хустку й ковдру, довела Оксану та Назара до сусідки Ганни, щоб ті не залишалися самі в темній хаті, і крізь снігову віхолу побігла до селищної аптеки, де на другому поверсі жив місцевий аптекар — сухий, сердитий чоловік на ім'я Семен Петрович.

Сніг бив у обличчя, засліплював очі й заважав дихати. Взуття в Марії давно промокло, ноги заніміли від холоду, але вона бігла, не відчуваючи під собою землі. У голові пульсувала лише одна думка: «Аби тільки встигнути. Аби тільки врятувати».

Вона довго й розпачливо грюкала в масивні дерев'яні двері аптеки, поки у вікні другого поверху нарешті не засвітилося тьмяне жовте світло. Двері прочинилися, і на порозі з’явився Семен Петрович, кутаючись у важкий кожух.

— Хто там? Чого грюкаєте посеред ночі?! — роздратовано буркнув він.

— Семене Петровичу, ради Бога, допоможіть! — задихаючись, благала Марія, витираючи сльози разом зі снігом з обличчя. — Малий Тарасик сильно захворів... Горіння страшне, дихати не може! Дайте ліки, благаю вас!

Аптекар похмуро подивився на неї, зітхнув і пропустив жінку всередину. У приміщенні аптеки пахло травами, спиртом і камфорою. Він дістав з полиці кілька ампул і флаконів, відклав їх на стійку й набрав на рахівниці суму.

— Ось, — сказав він байдужим голосом. — Це зіб'є температуру й зніме запалення. З тебе двадцять чотири карбованці.

Марія здригнулася. Вона залізла тремтячими від холоду й страху пальцями у кишеню свого пальта, дістала маленький вузлик із хустки й розгорнула його. На долоні лежало лише кілька зім'ятих купюр і дріб’язок — усе, що лишилося в хаті.

— Семене Петровичу... У мене зараз є тільки вісім карбованців, — тихо, з невимовним болем у голові мовила вона. — Я віддам! Присягаюся вам, віддам із наступної зарплати! Я на фермі відпрацюю, я вам хату приберу, город скопаю навесні... Будь ласка, дайте ліки зараз! Дитина помирає!

Аптекар подивився на неї холодними, звиклими до чужого горя очима і повільно відсунув ліки назад до себе.

— У мене теж діти, пані Маріє, і аптека — це не доброчинне товариство. Борги я не приймаю. Принесеш гроші — отримаєш ліки.

— Людина ви чи ні?! — викрикнула Марія, і з її очей бризнули рясні сльози. Вона впала перед ним на коліна прямо на холодну підлогу: — Пошкодуйте дитину! Він же зовсім маленький! Я все віддам, до копійки віддам!

— Не влаштовуй сцен, Маріє, — суворо мовив аптекар. — Повертайся додому, шукай гроші.

У цей момент з бокових дверей, що вели до кабінету лікаря, вийшов старий дільничний лікар — Степан Іванович. Він був уже на пенсії, але часто лишався чергувати в лікарні неподалік, рятуючи людей у найважчі хвилини.

— Що тут за гамір, Семене? — суворо запитав сивий лікар, підходячи до стійки та переводячи погляд із блідої, змученої Марії на аптекаря.

— Та ось... прийшла без грошей і вимагає дорогі ліки, — виправдовувався аптекар, ховаючи очі.

Степан Іванович підійшов до Марії, дбайливо взяв її під лікті й допоміг піднятися з підлоги. Потім подивився на ліки, що лежали на стійці, дістав із своєї внутрішньої кишені власного піджака старий потертий гаманець, дістав звідти купюри й поклав їх перед аптекарем.

— Забери свої гроші, Семене, — мовив лікар з глибокою огидою в голосі. — І знай: якщо з дитиною щось станеться через твою черствість, ти з цим гріхом житимеш до кінця своїх днів.

Степан Іванович швидко схопив ліки, взяв Марію за руку й мовив:

— Ходімо, Маріє. Надівай пальто. Я йду з тобою, треба негайно зробити хлопчикові укол.

Вони бігли крізь нічну завірюху мовчки. В хаті лікар швидко оглянув малого, зробив необхідну ін'єкцію й залишив розписану схему прийому ліків.

Коли Тарасик нарешті заснув, а його дихання стало рівним і спокійним, Марія підійшла до лікаря, який сидів біля столу й пив гарячий чай із сушених трав.

— Степане Івановичу... Дякую вам, — здавленим від сліз голосом мовила вона. — Я все віддам вам. Я зароблю і віддам до копійки...

Старий лікар м'яко усміхнувся, поклав свою важку, долоню на її руку й похитав головою:

— Беріть, Маріє, і навіть не думайте про ті гроші. Виростуть діти — віддасте. Головне — бережіть себе й їх. У вас попереду ще довгий шлях.

Коли лікар пішов, Марія присіла біля ліжечка Тарасика. Дитя спокійно дихало, волога від поту чолка прилипла до чола. Жінка поцілувала сина в гарячу щоку й вперше за цю важку ніч полегшено зітхнула. Вона зрозуміла: поки на світі є доброта й співчуття, вона обов'язково зможе вистояти.