РОЗДІЛ 2. Ціна хліба

Ранок у селі не давав часу на роздуми чи розкіш сумувати. Ще до того, як сонце торкнулося верхівок голих ясенів за городом, Марія вже стояла на ногах. У пічці весело потріскували дрова, на плиті закипав великий алюмінієвий чайник, а в повітрі розливався запах підсмаженого на сухій сковорідці хліба — сніданок, який нагадував радше розкіш минулого, ніж повсякденність.

— Назарку, вставай, буди Оксанку, — покликала Марія сина, не відриваючись від миття посуду. Вода в тазику була крижаною, руки червоніли й щипали від міцного лужного мила, яким вона прала та мила все поспіль. — Тарасику хай ще поспить, маленький же зовсім...

Жінка поглянула на старий годинник із зозулею, що висів на стіні. До початку робочого дня на фермі залишалося менше години, а після обіду на неї чекали ще дві години прибирання в сільському клубі та три кури, яких треба було покормити. Вона хапалася за все, бралася за найважчу роботу, лиш би в кошику завжди лежав буханець хліба, а на ногах у дітей не було дірявих черевиків.

Близько десятої ранку, коли Марія на хвильку забігла додому з двору, біля хвіртки застукотів чийсь знайомий голос:

— Маріє! Маріє, ти в хаті чи ховаєшся від світу?

У двір зайшла сусідка Ганна — гостра на язик, енергійна жінка, яка завжди все знала про всіх у селі. Вона тримала в руках зав’язаний у хустку глечик із парним молоком.

— Зайшла ось, бо серце не на місці, — сказала Ганна з порога, стряпуючи з гумових чоботів осіннє листя. — Люди кажуть... Справді Степан пішов? Зовсім дурний чи що? Трьох дітей кинути! А ти чого мовчиш, чого не біжиш до сільради, не вимагаєш аліментів?

Марія мовчки взяла з її рук глечик, поставила на стіл і важко зітхнула. На слова про чоловіка всередині знову защипало, але плакати вона вже не хотіла. Виплакала за ніч.

— Не буду я нікого бігати й вимагати, Ганно, — тихо мовила Марія, витираючи руки об фартух. — Захотів піти — хай іде. Насильно милим не будеш, а бігати по судах — тільки людей смішити й дітей травмувати. Сама підніму.

Ганна всплеснула руками і різко сіла на ослін:

— Ой, Маріє, яка ж ти горда! Сама... Ти ж жінка! Молода ще жінка, красива, хоч і загнана цією роботою, як кінь у шахті. Навіщо ти тягнеш цей хрест сама? Подивися на себе в дзеркало! Навіщо тобі це мучеництво?

Марія різко обернулася до сусідки, і в їїтомних, але глибоких очах блиснув такий твердий вогник, що Ганна трохи знітилася.

— Ганно, — голосом, твердим і незвичним для завжди лагідної Марії, сказала вона. — Мої діти — це не хрест. Це моє життя, моє повітря і моє майбутнє. Я не приведу в цей дім чужого чоловіка, щоб він дивився на моїх синів скоса чи вказував їм, як дихати. Я сама за них відповідальна. І я справлюся.

Ганна якийсь час мовчала, дивлячись на подругу з сумішшю подиву і жалю. Потім важко зітхнула, встала і поплескала Марію по плечу.

— Ох, Маріє... Хай допоможе тобі Бог. Але знаєш, гордість — річ хороша, та коли в кишені порожньо, а в печі холодно, гордістю дітей не нагодуєш. Якщо щось треба — заходь, позичу зерна чи картоплі. Ми ж люди.

Коли Ганна пішла, Марія притулилася чолом до холодної шибки вікна. Слова сусідки боляче вдарили по найпотаємнішому, бо десь у глибині душі Марія знала: Ганна має рацію. Грошей катастрофічно не вистачало. Зарплати доярки ледь вистачало на комуналку і хліб, а попереду була зима, холод, і Назару потрібні були нові черевики, бо старі вже геть розлізлися на сльотавих дорогах.

У цей момент двері прочинилися, і в хату зазирнув Назар. Нащоки червонілі від морозу, в очах — тривога.

— Мамо... Я зайшов зі школи. Там... там вчителька казала здати гроші на фонд класу. І ще на зошити з математики... Усі здали, а я сказав, що завтра.

Марія відчула, як у грудях стиснулося залізне кільце. Завтра. А завтра в гаманці — порожнеча.

Вона швидко підійшла до сина, лагідно погладила його по кудлатому волоссю і напустила на обличчя найтеплішу усмішку, на яку тільки була здатна:

— Не переживай, синку. Мама все влаштує. І зошити будуть, і черевики будуть. Тільки вчися добре, чуєш? Це твоє головне завдання.

Назар кивнув, але по його дорослому погляду Марія зрозуміла: він усе розуміє. Він знає, що грошей немає. І від цього розуміння материнське серце стискалося від болю ще сильніше.