РОЗДІЛ 1. Тріснута стеля

Осінній вечір дихав у шибки холодним сирим туманом. У хаті пахло сирістю, дешевим милом і згорілим капором — старою парафіновою свічкою, яку Марія засвітила, аби не палити марно світло. Грошей на електрику майже не лишилося.

Марія сиділа на низькому дерев'яному ослоні біля старого столу, застеленого клейонкою з потертими волошками. Посеред кухні стояв емальований таз, у який із стелі повільно, з важким звуком крапала вода: кап... кап... кап...

Жінка підвела очі вгору. Прямо над її головою через усю білену вапном стелю пролягла глибока, чорна тріщина. Вона з’явилася ще навесні, але тепер, після трьох днів безперервної зливи, почала сипатися. Марії здавалося, що ця тріщина розколює не просто стелю її хати, а все її життя.

Три дні тому її чоловік, Степан, зібрав свої нехитрі речі в одну дерматинову валізу, кинув на стіл ключі й пішов. До іншої. До молодшої, безпроблемної, без трьох вічно голодних ротів і без заклопотаної дружини з постійно потрісканими від хатньої роботи руками.

— «Не можу я так більше, Маріє, — сказав він тоді, навіть не дивлячись їй у вічі. — Ти тільки про дітей і думаєш. Ти забула, що ти жінка. А я жити хочу, а не існувати».

Він пішов, лишивши її на попелищі їхнього шлюбу. З трьома дітьми. І з порожнім гаманцем.

Марія закрила обличчя долонями. Гарячі, пекучі сльози нарешті прорвали греблю, яку вона так важко тримала ці три дні. Вона плечі розхитувала від беззвучного ридання. Що робити далі? Як виродувати трьох? Де взяти гроші на взуття для Назара? Чим годувати малого Тарасика?

Раптом тихий рип дверей перебив звук крапель у тазу.

У кухню босоніж увійшов десятирічний Назар. На ньому була заношена футболка, яка вже давно стала на нього мала. Хлопчик деякий час мовчки стояв у дверях, дивлячись на згорблену спину матері. Його дитяче обличчя в цей момент виглядало по-дорослому серйозним і навіть суворим.

Він підійшов ближче, м’яко поклав свою худеньку, але вже шорстку долоньку на тремтяче мамине плече.

— Мамо... — тихо мовив він.

Марія здригнулася, швидко витерла сльози фартухом і спробувала посміхнутися, хоча голос її зрадницьки тремтів:

— Назарку? Ти чому не спиш, синку? Пізно вже... Йди в кімнату, бо ноги застудиш, підлога ж холодна.

Хлопчик не зрушив із місця. Він присів біля неї на карачки, заглянув їй прямо в очі й мовив міцним, переконливим голосом, у якому не було жодної дитячої вагання:

— Не плач, мамо. Я все чув, що тато казав, коли йшов. Не треба за ним плакати. Я вже дорослий. Мені десять років! Я піду до дядька Василя на тартак, буду тирсу замітати, деревину носити... Мені будуть платити. Я допомагатиму. Ми впораємося, мамо. Чуєш? Ми з тобою впораємося.

Марія подивилася на сина. У його темно-карих очах вона побачила таку відданість і дорослу рішучість, що серце її стиснулося від болю й водночас від невимовної ніжності. Дитятко її... Тільки-но вчитися б йому, бігати з хлопцями на річку, а він уже бере на себе тягар дорослого чоловіка.

Вона обійшла сина руками, пригорнула його голівку до своїх грудей і заридала знову — але це вже були інші сльози. Це були сльози вдячності й пробудженої сили.

— Мій маленький захисник... — шепотіла вона, цілуючи його в стрижене тім'ячко. — Ти мій розумник. Але ти мусиш вчитися. Чуєш мене? Ти будеш вчитися! А з рештою мама сама впорається.

— Я не хочу, щоб ти плакала, — буркнув Назар, міцно обіймаючи її за шию. — Я не дам тобі пропасти.

У цей час із сусідньої кімнати пролунав тихий плач.

— Ма-а-ам... — кликав тоненький голосок трьохрічного Тарасика, який прокинувся від холоду чи від страшного сну.

А за ним озивалася й семирічна Оксана, звично буркочучи:

— Мамо, де ти? Тарас знову ковдру на себе перетягнув!

Марія глибоко зітхнула, витерла залишки сліз і піднялася з ослона. Вона подивилася на Назара, потім на тріснуту стелю, з якої все так само впала чергова крапля.

«Ні, — подумала вона. — Я не маю права слабшати. Мої діти — це моє життя. Я вирощу їх. Я збудую для них найкраще гніздо, навіть якщо доведеться носити соломинку за соломинкою власними зубами».

— Ходи, Назарчику, ходи до дітей, — сказала вона, розправляючи плечі. — Зараз я вас усіх вкрию теплою ковдрою і заспіваю. Все буде добре, сину. Чуєш? Все обов'язково буде добре.

Вона загасила свічку, і кухня занурилася в темряву, лише місячне світло крізь вікно заливало плаский таз із водою, у якому тихо відбивалося нічне небо.