Лассієн

Війна безпощадна. Це безперечна дійсність, яка зрозуміла, мабуть, усім. І все ж, війни ведуться. Вони переслідують нас протягом усієї історії людства, вони штовхають прогрес, змінюючи при цьому суть суспільства. Але її ціль зовсім в іншому. І коли вона досягає свого – трапляється незворотне.

Не найкращий початок щоденника, але й час для того, щоб його завести теж не найсприятливіший. Мабуть, треба почати з того, що після успішної операції мені дозволили побачитися з рідними. Ті жили в поселенні на краю королівства Лассієн. Я любив сюди повертатися і кожен раз ненавидів розлуку. Весела, така звична, але вже забута метушня. І ці гори… Не знаю навіть як їх описати, щоб передати всю ту красу. Думаю, це неможливо. Просто уяви собі, що лежиш серед незліченної кількості пахучих квітів і дивишся на такі ж квітучі пагорби, схожі на вишиту з різнобарвних клаптиків ковдру. Сонячні проміння приємно грають зі шкірою, і, час від часу, акуратний порив вітру сколихує зелень, повертаючи тебе у реальність. Все тому що в цьому місці дуже легко забутися і вирішити, що знаходишся у картині.

Або, можливо, насправді все зовсім по-іншому, і я вихваляю рідний край просто тому що той рідний. Дивно писати зараз про нього без суму. Ніби це якесь міфічне місце, прикрашене пам’яттю і бажанням повернутися у той самий щасливий момент. Ностальгія дивна штука…

Коротко кажучи, я гостив у родичів, коли сталося те саме незворотне. З властивою катастрофам раптовістю, крізь нас пройшла магічна хвиля. На кожного вона подіяла по-різному. Для мене ж це відчувалося так, ніби по спині пройшлися мурашки. А потім – все заледеніло. Лід спочатку покрив тонким шаром зелень, далі став набирати масу, і все більш нарощуючи об’єм, почав поглинати деякі оселі та навіть дерева. Все це сталося, здається, за удар серця, і тим більш хаотичним воно відкарбувалося у свідомості. Закляття обирало свою ціль абсолютно випадково. А коли воно завмерло – пішов сніг, який швидко переріс у завірюху.

За ті декілька хвилин, поки я відшукав рідних і запевнився, що з тими все в порядку, снігу випало десь по щиколотку, а метелиця тільки набирала сил. Ще левову частку страху та нерозуміння додавав той факт, що у всьому цьому відчувалася колосальна магічна енергія.

Я хотів спробувати її вивчити й підійшов до найближчого дерева, щоб відколоти лід, але той не піддавався. Довелось вдатися до магії, однак і їй було тяжко пробитися крізь закляття. Коли після стількох зусиль мені вдалося пробитися всього лиш на сантиметр, я вирішив поглянути на гори, які завжди заспокоювали. Але замість них стояла величезна крижана стіна, що ніби опоясала поселення. Видно це був край закляття, його залишковий сплеск. І в такому разі, страшно було думати що ж коїться в його епіцентрі. Але найголовнішим питанням, що кружляло в моїй голові, було: кому взагалі спало на думку застосувати чари з настільки згубними наслідками?

В цій війні взагалі все було безглуздим. Старший син не здатний був правити королівством, тому корону віддали молодшому. Новий правитель обмежив права магів та аристократів, віддавши перевагу містам, що зростали прямо на очах. Жадібність звела з розуму тих хто мав хоч якусь владу і багато з них, піднявши стяг попереднього короля, оголосили своїм володарем жалюгідного та слабкого лисого карлика. І як наслідок, країна на довгі роки поринула у безодню війни. Безглузді причини вели людей на безглузде кровопролиття за хазяїв, яких ті навіть ніколи не бачили. За цим не можна було просто споглядати, тому з перших днів я виступав за справжнього правителя. Хоч і не завжди робив це за всіма чинними законами.

Але ця катастрофа… Знищення власного дому. Вишкрябуючи пером ці слова, я ніби сам наношу собі рани. Особливо гірко усвідомлювати, що тепер ми замкнені у чертогах власного невігластва. Місцеві шахтарі днями і ночами намагаються пробити прохід у стіні, але їм це ніколи не вдасться. Єдиний спосіб все виправити – зрозуміти як це сталося, спробувати розвіяти закляття. А для цього… Для цього треба піти у самий центр.

Сумніваюсь, що там хтось вижив. Просто інакше все б вже виправили. Але, на жаль, чудес не сталося. Тому коли я закінчив зі всіма приготуваннями, попрощався із сім’єю, і пішов у заметіль. Мені все одно вже потрібно було йти, однак тепер я точно знав, що навряд чи повернусь. Скоріш за все, просто не буде до кого вертатись. Метелиця поховає нас у вічних снігах.  

Так, можливо я й песиміст, але стараюсь завжди дивитися на речі тверезо – допомагає не розчаровуватися, коли кінцевий результат відрізняється від фантазій. Тому я навіть не надіявся, що попереду мене зустрінить щось окрім смерті. І нехай життя зробить приємний сюрприз.

Навколишня білизна дуже швидко приїлася. Я б навіть сказав обридла. Тому дорогою я занурився у думки, і лише час від часу діставав щоденник, щоб їх записати. Це були всілякі знання, що раптово спливали в голові. Рідше – проста демагогія. Як, наприклад, роздуми щодо природи розбрату. Але, мабуть, ці сторінки краще вирвати, щоб не створювати про себе брехливих вражень. Суть написаного повинна вловлюватися чітко і ясно, і ні до чого непотрібні відступи. Тим більше, що останнім часом холод посилився настільки, що магія вже не рятує  так як раніше. А в рукавицях писати дуже не зручно.

Ночував я у сніжних ямах, які накривав магічним куполом. Взагалі, тяжко було зрозуміти, коли наступає ніч, тому як хмари і снігопад були достатньо щільними, через що темніло ніби раніше. Думаю, в основі закляття було відторгнення світла, але точно сказати не можу. Так, через ці особливості, я зупинявся лише тоді, коли наступала нестерпна виснага. Але й нормально відпочити не виходило, оскільки купол відштовхував сніг наді мною, а не навколо. Тому була досить серйозна вірогідність того, що прокинувшись, я опинюся у величезній ямі без можливості з неї вибратись. Ось чому сон був дуже недовгим задоволенням.