-Килино, що я тобі зараз скажу!
-Ні, спершу я, в мене важлива новина!
-Наче бачу, яка важлива, тобі знов жених з Африки написав у приват, або й цілий американський генерал?
-Тю, ці скамери увірились вже. Ні. Я таке зранку бачила, не повіриш!
-Ти теж це бачила?
-Ти про що?
-Та про те, як вони всі при повному параді потяглися вдосвіта кудись з чумайданами. Ще й роззирались, неначе боялись, що їх побачить хтось. А через годинку повернулися.
-Ага. Я теж бачила. А поверталися по-одному і заходили через гараж, а не через парадний хід.
-Що б це означало,Танько? Що вони виносили звідси?
-А може вносили сюди? Це точно не кримінал?
-Та які з них кримінальники, побійся бога! Але ж так кортить взнати що то було.
-Ну з гаражу є вхід у підвал і на перший поверх. Сюди вони прийшли вже з порожніми руками. Якщо вони щось виносили, то не вззнаєш вже, що. А якщо принесли, то можна пошукати внизу.
-Але так, щоб ніхто не бачив. Не треба нікого полохати, може це щось зовсім нецікаве і по роботі. Треба сьогодні вночі, бо тут цілий день всі товчуться...
-Доброго раночку. Настя. На роботу зібралася?
-Доброго ранку, бабусечки-красотусечки. На неї, тільки не можу добудитися Марійку, а нам треба вдвох сьогодні. Бо я одна до тих ремонтників більше ні ногою.
-Що там таке? Вони тебе образили? От я їм...
-Ні. Не образили. Вони просто кожного дня обіцяють прискоритись. Але робота стоїть. В них з'явилося дороге замовлення і вони весь час там. А у вашій хаті тільки сплять.
-Ой, лишенько. А виглядало так вигідно для всіх — вони мені ремонт, я їм за це даю хату на проживання.
-Не хвилюйтеся, ми розберемося. Вони ж не можуть не брати замовлення. Бо тоді навіщо їм тут жити, як за це немає заробітку. Але й нам не вигідно їх безоплатно тримати в хаті, яку можна здавати за непогані гроші. В нас для розв'язання таких проблем є Марія.
-Що таке знову? Чого як тільки що, так Марія, які проблеми?
-Та ми ж вчора домовлялися, що поїдеш зі мною до ремонтників.
-Та поїду, тільки ж ти взнала адресу, де вони працюють? Їх же вдома нема з ранку до ночі.
-Ще не взнавала. Але ми домовились, що зустрінемося на обідній перерві в них на об'єкті. Ти як раз встигнеш прокинутися.
-Угу. Теж мені, проблему знайшли. В нас на носі те кляте восьме березня. І “треба шото рішать”. Ми не можемо не почастувати наших хлопців. Бо вони скажуть, а не скажуть, так подумають про нас погано. Але й вислухувати їх поздоровлення з початком весни, коли не перше, а восьме число, ще й побажання вічної молодості й краси — то вже перебір, як на мене.
-О, і правда. Батюшка сильно не схвалює оті дні Валентина, восьмі березня і перші травня.
-Твій батюшка ще занадто молодий і недосвідчений. Хіба можна заборонити свята, ще й жінкам.
-Теж мені свято знайшла. Якась Роза Люксембург щось вигадала колись з подружкою Кларою . І досі святкуємо не знати що.
-Доброго ранку!
-І вам Оксано доброго, як спалося? Може вже є продовження?
-Є, але, мабуть, перероблю. Під ранок наснився новий поворот сюжету. Ще трохи потерпіть, ввечері може почитаю. А щодо Рози Люксембург ви не праві.
-Як це?
-То почалося ще в позаминулому столітті. І не в Європі, а в Америці. То був “марш каструль”, якщо я правильно пам'ятаю. На ньому жінки-ткалі вимагали однакової з чоловіками оплати за ту ж саму працю.
-Точно. І це ООН зробила свято міжнародним, а не Роза з Кларою. А в оплаті праці і досі різниця є, до речі. І ще досі жінки повинні відстоювати свої права, навіть ті, що закріплені у законах. І досі в них робочий день довший.
-Точно, як в тому анекдоті: "-Що ти робиш після роботи? - Їду додому і працюю, але вже в некрасивому одязі."
-Маріє, але ж і здобутків багато. Ми тепер не залежимо від чоловіка або батька чи опікуна в тому, де і як працювати і витрачати зароблене.
-Правда ваша. А ще є декретні і просто відпустки. Дитсадочки, пільги матерям, допомога на дитину. Як добре подумати - нам-таки є, що святкувати.
-То й відсвяткуємо. Треба ввечері зібратися і домовитись.
***
Після приємного вечірнього чаювання з обговоренням святкового меню і наріканнями на те, що на своє свято ще й самим треба накривати поляну, всі розійшлися по спальнях.
А через пів години почалося.
- Та тихше. Тупаєш, як слон. А на вигляд нічого не важиш.
-Ти краще світи під ноги. І треба не забути потім рубильника перемкнути, а то холодильники потечуть і компи відключаться. Не буде нам продовження тоді, а так же кортить взнати, що там далі.
-Ага, той принц така свинота, жах просто. Що вона бідна тепер бідна робитиме?
-Ой. Хто тут?
-Це всього лише я. Не хвилюйтеся. Ви теж хочете дізнатися, що було в тих валізах?
-Ви теж бачили?
-Так засиділася за рукописом. Тільки хотіла вже йти спати, підійшла закрити штори, глянула вниз, а там — ви самі бачили. Тепер не заспокоюся, поки не розвідаю, що там було. Бо мені здалося, що валізи були важче, коли вони повернулися, ніж коли виходили. Так загадково!
-Мамо, бабусі! Ви що тут робите? Чому немає світла?
-А ти що робиш, Настю? Признавайся вже, теж побачила щось загадкове і вирішила взнати, що?
-Здається одна Марійка все проспала. Бо вона так рано не встає.
-То ви все проспали. Я не встаю так рано, я так пізно лягаю. Я й ключі взяла, тільки ні один не підійшов ще. Ідіть вже сюди. Вони те не знати що занесли до котельної - я по слідах піску взнала, де вони зупинялися. Ото мені конспіратори. Хотіли щось від нас приховати.
Краща частина жильців цього великого дому скупчилася біля дверей котельної й узялася підбирати потрібний ключ.
Коли вже здавалося, що це безнадійна справа, замок тихо клацнув, і двері прочинилися. В колі від світла ліхтарика здалося, що з підлоги ростуть якісь кущі. Але ж це неможливо - підлога бетонна, ще й плиткою викладена.
#2688 в Любовні романи
#1293 в Сучасний любовний роман
#283 в Молодіжна проза
Відредаговано: 10.04.2021