3

Цього разу все по-іншому, не так як минулого. Твердими м'язами вже не здивуєш, тільки налякаєш шрамами, що жахливо виступають.

Тепер у голову в'їдаються іншого характера питання — що в ньому знайшов, що побачив, чи любитиме без ноги чи руки, чи залишиться поряд з такими травмами. Скільки ще раз чекатиме повернення з війни, а в який момент скаже, що це вже занадто, що більше не може витримати, коли вирішить спертися на інше, більш доступне і зручне плече, адже вибору навколо нього повно.

Лейтенант холодний і відсторонений, вічно у своїх думках, таке складно не помітити, але нічого не говорять, адже знають, що потрібен час, щоб адаптуватися та звикнути.

Він погано спить, не може заснути, тиша лякає. Щоб не заважати, йде до зали і на тлі темний екран вмикає. А до нього приходять з ковдрою, кажуть, що поряд спатимуть. Так вони в обіймах і засинають.

Тіло пам'ятає та активно реагує на дотики, хочеться відповісти на поцілунки, отримувати та віддавати любов, якої так бракувало. Рука на його шкірі прохолодна, але приємна, гладить його і ласкає, спускається нижче, поки він не відчуває заряд струмом. Усередині все колотиться і змушує відштовхнути, відкинути, тримати на відстані і... боятися. Доводиться зупинити та пояснювати, що він ні в чому не винен і все робив так.

На нього ніколи не тиснуть, але чого хочуть чітко дають зрозуміти. А хочуть — отримати відповіді, знати хоча б загальні деталі, щоб допомагати справлятися та краще розуміти. Йому ж хочеться закритися, сховатися, піти... Чи може таки розповісти? Як боїться втратити, як боїться заплямувати, як боїться, що видасться надто брудним, зіпсованим, поламаним і зрештою непотрібним. Хотів знайти сім'ю, а отримав страх розчарувати. Може, насправді, те, чого він потребував більше — бути захищеним, а не захищати.