Розділ 45

Тридцятий день

Міра прокинулася раніше, ніж зазвичай.

І ще кілька секунд просто лежала.

Дивлячись у стелю.

Сьогодні був тридцятий день.

Рівно місяць.

Минув рівно місяць відтоді, як вона прокинулася в дивній білій кімнаті.

Почула дивний голос.

І дізналася, що тепер працює стилісткою для хорор-босів.

— Дивно.

Дуже дивно.

Місяць тому вона хотіла лише одного.

Повернутися додому.

А зараз...

Зараз вона не була впевнена.

І саме це лякало найбільше.

Коли Міра зайшла до Відділу Жаху...

У холі було порожньо.

Ні Короля Безголових.

Ні Павучої Королеви.

Ні Лілі.

Ні Демона Катастрофи.

Нікого.

— Це підозріло.

Дуже підозріло.

Навіть занадто.

Вона зробила кілька кроків коридором.

І раптом почула знайомий голос.

Той самий.

Із першого дня.

— Вітаємо.

Настала тиша.

— Ваш випробувальний термін завершено.

Міра завмерла.

Посеред коридору.

Серце раптом забилося швидше.

— Так швидко...

— Минув один місяць.

— Я знаю.

— Ви успішно виконали всі умови контракту.

Перед нею з'явилося знайоме світле вікно.

Таке саме, як у перший день.

ІМ'Я: МІРА

ПОСАДА: СТИЛІСТКА ХОРОР-БОСІВ

СТАТУС: ВИПРОБУВАЛЬНИЙ ТЕРМІН ЗАВЕРШЕНО

Міра мовчала.

Не знаючи, що сказати.

І тоді голос поставив питання.

Те саме питання, якого вона чекала весь місяць.

І одночасно боялася.

— Бажаєте повернутися додому?

Настала тиша.

Абсолютна.

Довга.

Незручна.

Міра повільно заплющила очі.

Місяць тому відповідь була б миттєвою.

Так.

Звісно.

Без роздумів.

Але зараз...

Перед очима раптом почали з'являтися спогади.

Король Безголових.

Який постійно губив власні голови.

Павуча Королева.

Яка могла сперечатися про довжину рукавів три години поспіль.

Демон Катастрофи.

Якому не можна довіряти кнопки.

Лорд Кошмарів.

Який писав сумні вірші.

Лілі.

Яка випадково відкривала портали.

Бухгалтерка.

Її кролик.

Слизень.

Його печиво.

Його корона.

Його маленька записка.

"НЕ ЙДИ."

І чомусь саме зараз стало боляче.

Трохи.

Зовсім трохи.

— У вас є час подумати.

Сказав голос.

— Скільки?

— До кінця робочого дня.

І світле вікно зникло.

Міра ще кілька секунд стояла нерухомо.

А потім рушила далі коридором.

І раптом помітила світло.

У конференц-залі.

— Що...

Вона відкрила двері.

І завмерла.

— СЮРПРИЗ!

Вибухнули всі одночасно.

Уся кімната була прикрашена.

Кульки.

Прапорці.

Стрічки.

Гори печива.

Навіть скелети в краватках.

Знову.

— ...

— ...

— ...

— Ви жахливі.

— Ми знаємо.

— Дуже жахливі.

— Ми знаємо.

Король Безголових широко усміхнувся.

— Але ти усміхаєшся.

— Це не аргумент.

— Для нас аргумент.

— Ненавиджу вас.

— Ми теж тебе любимо.

Настала тиша.

Потім Король Безголових почервонів.

— Я не це хотів сказати.

— Уже сказав.

— Шкода.

— Дуже.

Навіть бухгалтерка посміхнулася.

Ледь помітно.

Лілі вже роздавала капелюшки.

Слизень катався навколо столу.

У короні.

І сонцезахисних окулярах.

— Пік.

— Так, ти теж жахливий.

— Пік.

— Особливо ти.

І раптом Міра зрозуміла.

Що за цей місяць стала щасливішою.

Набагато щасливішою.

Ніж думала.

Десь далеко за вікнами шуміли сервери.

Працювали світи.

З'являлися нові боси.

Нові гравці.

Нові історії.

А у Відділі Жаху життя продовжувалося.

Як завжди.

Гучно.

Дивно.

Абсурдно.

І дуже по-своєму тепло.

Наприкінці дня Міра стояла біля вікна.

І дивилася на вечірнє небо.

Коли поруч зупинився Пожирач Світів.

Як завжди тихо.

— Отже.

— Отже.

— Тридцятий день.

— Так.

Настала тиша.

Спокійна.

Майже затишна.

— Ти вже вирішила?

Тихо запитав він.

Міра подивилася кудись удалину.

Потім усміхнулася.

І відповіла:

— Не знаю.

Пожирач Світів кивнув.

Наче саме такої відповіді й очікував.

— Це чесно.

— Так.

— Іноді цього достатньо.

Вони ще трохи постояли мовчки.

А десь у конференц-залі знову щось вибухнуло.

Швидше за все Демон Катастрофи.

— Нам варто перевірити?

— Напевно.

— Так.

— Так.

І вони пішли назад.

Туди, де на них чекав Відділ Жаху.

Їхній дивний.

Галасливий.

Абсолютно божевільний Відділ Жаху.