Розділ 44

Репетиція прощання

На двадцять дев'ятий день роботи сталося дещо дуже дивне.

Відділ Жаху поводився підозріло.

Ще підозріліше ніж зазвичай.

А це вже було досягнення.

— Вони щось приховують.

— Так.

— Ви теж помітили?

— Так.

— Це лякає.

— Дуже.

Міра сиділа в їдальні разом із Босом №404.

Єдиною істотою в будівлі, яка поводилася нормально.

Або принаймні настільки нормально, наскільки це було можливо.

— Що вони роблять?

— Репетирують.

— Що?

— Репетирують.

— ЩО?

— Саме.

Весь ранок Міра бачила дуже дивні речі.

Король Безголових бігав із папкою.

Павуча Королева носила коробки.

Демон Катастрофи чомусь тримав кульки.

Лілі носила блискітки.

А слизень...

Слизень носив сонцезахисні окуляри.

— Навіщо йому окуляри?

— Не знаю.

— Ви знаєте.

— Так.

— І?

— Це частина плану.

— Я вас колись точно укушу.

— Багато хто обіцяв.

Через годину ситуація стала ще підозрілішою.

Бо Міру почали уникати.

Буквально.

Коли вона заходила в кімнату — усі замовкали.

Коли підходила ближче — усі ховали папери.

Коли ставила питання — усі відповідали однаково.

— Нічого.

— Що нічого?

— Нічого.

— Павуча Королево.

— Так?

— Що у вас у коробці?

— Нічого.

— Там блищить.

— Це дуже блискуче нічого.

— Ви жахливо брешете.

— Знаю.

У якийсь момент Міра застала Демона Катастрофи.

Який стояв посеред коридору.

І читав листок.

— Що це?

— Нічого.

— Знову?

— Так.

— Дайте подивитися.

— Ні.

— Чому?

— Бо це секретний сценарій.

Настала тиша.

— ЯКИЙ СЦЕНАРІЙ?

— Ой.

— Демоне.

— Так?

— Ти щойно все зіпсував.

— Так.

— Молодець.

— Дякую.

Через десять хвилин уже весь Відділ Жаху сидів у конференц-залі.

І сперечався.

Знову.

— Я казала, що він проговориться.

— Це був не я.

— Це був ти.

— Технічно так.

— Саме.

Міра схрестила руки.

— Пояснюйте.

Настала тиша.

Потім Король Безголових важко зітхнув.

— Завтра тридцятий день.

— Я знаю.

— Ми теж знаємо.

— Тоді?

— Ми готувалися.

— До чого?

— До будь-якого варіанту.

Настала тиша.

Тепер уже Міра мовчала.

Бо всі раптом стали дуже серйозними.

Навіть Лілі.

Навіть слизень.

Навіть Демон Катастрофи.

— Якщо ти підеш...

Король Безголових замовк.

— А якщо не підеш...

Продовжила Павуча Королева.

— Ми просто хотіли бути готовими.

Закінчив Лорд Кошмарів.

У залі стало тихо.

Незвично тихо.

І Міра раптом зрозуміла.

Вони справді хвилювалися.

Усі.

По-своєму.

Навіть якщо ніхто не хотів про це говорити.

У цей момент слизень повільно підповз до неї.

І простягнув маленький аркуш.

— Пік.

— Що це?

— Пік.

Міра подивилася.

На аркуші кривими літерами було написано:

"НЕ ЙДИ."

Настала тиша.

Абсолютна.

І чомусь саме ця маленька записка вдарила сильніше за все інше.

Сильніше за промови.

Сильніше за подарунки.

Сильніше за всі їхні суперечки.

Бо була абсолютно щирою.

— Пік.

— Я знаю.

Слизень задоволено кивнув.

І гордо поїхав назад.

Наче щойно врятував світ.

Що, можливо, для нього було майже одним і тим самим.

А Міра ще довго дивилася на маленький аркуш.

І вперше за весь місяць почала по-справжньому думати про те, що буде далі.