Розділ 43

Найдивніший робочий день Міри

На двадцять восьмий день роботи Міра прокинулася з дивним відчуттям.

Наче щось не так.

Дуже не так.

Але зрозуміла що саме лише коли зайшла до Відділу Жаху.

Було тихо.

Надто тихо.

— ...

— ...

— ...

— О ні.

У Відділі Жаху ніколи не буває тихо.

Ніколи.

Це суперечило законам природи.

Міра зайшла до їдальні.

Порожньо.

До конференц-зали.

Порожньо.

До холу.

Порожньо.

— Де всі?

У цей момент поруч з'явився Бос №404.

Як завжди несподівано.

— Нарада.

— Усі?

— Усі.

— Навіть слизень?

— Особливо слизень.

— Що сталося?

— Не знаю.

— Ви знаєте.

— Так.

— І?

— Не скажу.

— Я вас колись укушу.

— Багато хто обіцяв.

Через кілька хвилин Міра знайшла потрібний зал.

Двері були зачинені.

Зсередини чулося бурмотіння.

Суперечки.

І чийсь крик.

— Вони там б'ються?

— Майже.

— Це допомагає.

— Не думаю.

Раптом двері відчинилися.

І назовні вискочив Демон Катастрофи.

— МІРА!

— Що?

— ТИ ПРИЙШЛА!

— Так?

— ЧУДОВО!

— Чому?

— БО МИ НЕ МОЖЕМО ДОМОВИТИСЯ!

— Про що?

— ПРО ТЕБЕ!

Настала тиша.

— ...

— ...

— ...

— Перепрошую?

Через хвилину Міра вже сиділа за столом.

Посеред усіх.

Навіть бухгалтерка була тут.

І виглядала дуже серйозною.

— Пояснюйте.

Король Безголових прокашлявся.

— Через два дні буде тридцятий день.

— Так.

— Тобто закінчиться твій випробувальний термін.

Настала тиша.

Міра моргнула.

Потім ще раз.

— О.

— Саме.

— Я забула.

— Ми теж.

— До вчорашнього дня.

— Справедливо.

Павуча Королева відкрила папку.

Товсту.

Дуже товсту.

— Ми готуємо прощальний подарунок.

— ЩО?

— Або не прощальний.

— Ми ще не знаємо.

— Саме.

— Тому й сперечаємося.

На столі лежали десятки варіантів.

Плакати.

Ескізи.

Листівки.

Навіть макет пам'ятника.

— Навіщо пам'ятник?

— Про всяк випадок.

— Не треба.

— Добре.

— Не дуже добре.

Демон Катастрофи підняв руку.

— Я пропонував феєрверки.

— Ні.

— Чому?

— Ми тебе знаємо.

— Образливо.

— Але правда.

Лілі теж підняла руку.

— Я пропонувала міжвимірний концерт кошенят.

— НІ.

— Добре.

— Дякую.

У цей момент слизень гордо викотився вперед.

На голові в нього була маленька корона.

Звідки вона взялася — ніхто не знав.

— Пік.

— Що він сказав?

— Він пропонує печиво.

Настала тиша.

— ...

— ...

— ...

— Чесно?

— Це найкраща ідея за день.

— Так.

— Абсолютно.

Навіть бухгалтерка поставила галочку біля слова:

Печиво.

Міра дивилася на всіх.

І не знала, що сказати.

Бо ще місяць тому вона була чужою.

Випадковою людиною.

Працівницею на випробувальному терміні.

А зараз ці дивні монстри витрачали цілий день на суперечки про подарунок для неї.

І чомусь від цього ставало тепло.

Дуже тепло.

— Ви дивні.

— Ми знаємо.

— Дуже дивні.

— Ми знаємо.

— Найдивніші люди... тобто монстри, яких я зустрічала.

— Це комплімент?

— Так.

— Тоді дякуємо.

У цей момент Пожирач Світів, який майже весь час мовчав, раптом сказав:

— Тоді вирішено.

Усі подивилися на нього.

— Що вирішено?

— Печиво.

— Просто печиво?

— Так.

— Це весь план?

— Так.

— ...

— ...

— ...

— Чесно кажучи, це найкраща нарада за місяць.

І вперше за весь день усі погодилися одноголосно.