Розділ 41

Лист із майбутнього

На двадцять шостий день роботи сталося щось дивне.

І для Відділу Жаху це говорило багато про що.

Дуже багато.

Уранці в холі з'явився конверт.

Звичайний.

Білий.

Без адреси.

Без марки.

Без пояснень.

— О ні.

— Що?

— Безіменні листи ніколи не приносять нічого хорошого.

— Минулого разу там був купон на піцу.

— Саме.

— Це ж добре.

— Піца була проклята.

— А.

— Саме.

Усі зібралися навколо конверта.

Навіть бухгалтерка.

Що автоматично піднімало рівень небезпеки.

— Хто відкриватиме?

— Не я.

— Не я.

— Не я.

— Пік.

— Особливо не ти.

Настала тиша.

Потім усі подивилися на Міру.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

— Чому завжди я?

— Бо ти виживаєш.

— Це поганий аргумент.

— Але працює.

На жаль.

Працював.

Міра відкрила конверт.

І дістала лист.

Лише один аркуш.

На ньому було написано:

"Не дозволяйте слизню натискати червону кнопку в кімнаті 404."

Настала тиша.

Повна.

Абсолютна.

— ...

— ...

— ...

— Яку кнопку?

— Не знаю.

— Яку кімнату?

— Не знаю.

— Звідки лист?

— Не знаю.

— Я ненавиджу загадки.

— Ми теж.

У самому низу була ще одна фраза.

"Серйозно. Не дозволяйте."

Слизень образився.

— Пік.

— Ми ще навіть нічого не сказали.

— Пік.

— Ні.

— Пік.

— Особливо ні.

Через десять хвилин експедиція вже стояла біля кімнати 404.

— Ми поводимося дуже нерозумно.

— Так.

— Дуже.

— Надзвичайно.

— Але цікаво.

— Саме.

Двері відчинилися.

Усередині була маленька технічна кімната.

Полиці.

Коробки.

Старі монітори.

І...

Червона кнопка.

Посеред кімнати.

Величезна.

Під склом.

— ...

— ...

— ...

— Хто взагалі ставить таку кнопку?

— Люди, які хочуть проблем.

— Справедливо.

Слизень миттєво поповз уперед.

— ПІК.

— НІ.

— ПІК.

— НІ.

— ПІІІІК.

— ОСОБЛИВО НІ.

Лілі вже уважно читала табличку.

— Тут щось написано.

— Що?

— "Не натискати."

— Дуже корисно.

— Так.

— Це все?

— Так.

— Це ще гірше.

У цей момент Король Безголових нахилився до листа.

— Зачекайте.

— Що?

— Тут є дата.

— Яка?

— Через рік.

Настала тиша.

— ...

— ...

— ...

— ЩО?

— Через рік.

— Це неможливо.

— Згоден.

— Абсолютно неможливо.

— Згоден.

Бос №404 узяв лист.

Подивився.

І спокійно сказав:

— Це ваш почерк, Лілі.

Настала ще одна тиша.

Усі повільно повернулися до Лілі.

— ...

— ...

— ...

— Що?

— Це твій почерк.

— О.

— О?

— Це незручно.

— ЛІЛІ.

— Так?

— ЧОМУ ТИ НАПИСАЛА ЛИСТ ІЗ МАЙБУТНЬОГО?

— Не знаю.

— ЯК МОЖНА НЕ ЗНАТИ?

— Бо це майбутнє.

— ...

— ...

— ...

— Вона має рацію.

— НЕНАВИДЖУ КОЛИ ВОНА МАЄ РАЦІЮ.

У цей момент слизень якимось дивом дістався кнопки.

— ПІК!

— СЛИЗЕНЬ НІ!

— ПІК!

— СЛИЗЕНЬ ТАКОЖ НІ!

— ПІІІІК!

І натиснув.

Настала тиша.

Усі завмерли.

Чекали вибуху.

Апокаліпсису.

Кінця світу.

Хоч чогось.

Минуло десять секунд.

Нічого.

Двадцять секунд.

Нічого.

Тридцять.

Нічого.

— ...

— ...

— ...

— Це була звичайна кнопка?

— Схоже.

— Ми даремно панікували?

— Схоже.

— Я почуваюся дурнем.

— Ми всі.

У цей момент на стіні загорівся екран.

І з'явився напис:

"ВІТАЄМО. ВИ АКТИВУВАЛИ РЕЗЕРВНИЙ АВТОМАТ ІЗ БЕЗКОШТОВНИМ ПЕЧИВОМ."

Настала тиша.

Потім ще одна.

Потім Демон Катастрофи почав сміятися.

Потім усі інші.

Навіть бухгалтерка.

Бо весь Відділ Жаху щойно витратив пів дня на те, щоб урятувати світ...

Від автомата з печивом.

А слизень, як завжди, виявився єдиним, хто мав рацію.