Розділ 38

Велика таємниця Пожирача Світів

На двадцять третій день роботи сталася подія, яку неможливо було передбачити.

Пожирач Світів забув свою чашку.

Настала тиша.

Абсолютна.

Повна.

Катастрофічна.

— Що?

— Що?

— ЩО?!

Король Безголових мало не впустив корону.

Павуча Королева завмерла.

Демон Катастрофи перестав говорити.

Навіть слизень перестав пікати.

— Це його чашка.

— Я бачу.

— Він ніколи її не забуває.

— Я знаю.

— Вона тут.

— Я теж це бачу.

На столі справді стояла чашка.

Чорна.

Звичайна.

Трохи потерта.

Легендарна.

— Він повернеться.

— Очевидно.

— Але коли?

— Не знаю.

— А якщо не повернеться?

— Тоді це буде дуже дивно.

Настала тиша.

Потім Демон Катастрофи звузив очі.

— А що як...

— Ні.

— Але...

— Ні.

— Ми можемо...

— НІ.

— Хоч трохи...

— НІ.

— Добре.

— Молодець.

Минуло дві хвилини.

— А якщо просто зазирнути?

— ДЕМОНЕ.

— Що?

— НІ.

— Добре.

Минуло ще три хвилини.

— А якщо випадково?

— НІ.

— Шкода.

Через десять хвилин цікавість перемогла.

Як завжди.

І тепер увесь Відділ Жаху стояв навколо чашки.

— Ми поводимося дивно.

— Дуже.

— Надзвичайно.

— Але вже пізно.

Павуча Королева обережно заглянула всередину.

— Ну?

— Що там?

— ЩО ТАМ?

— Чай.

— ...

— ...

— ...

— Серйозно?

— Так.

— Просто чай?

— Так.

— Це розчаровує.

У цей момент Лілі підняла руку.

— У мене є ідея.

Настала тиша.

— О ні.

— Що?

— Коли Лілі каже "у мене є ідея", починаються проблеми.

— Неправда.

— Правда.

— Добре, іноді правда.

Лілі показала на чашку.

— А що якщо пошукати в його кабінеті?

— НІ.

— Чому?

— Тому що це його кабінет.

— І?

— Це неввічливо.

— І незаконно.

— І дуже небезпечно.

— І ми все одно це зробимо?

— ...

— ...

— ...

— На жаль.

Через п'ять хвилин експедиція вже стояла біля дверей кабінету Пожирача Світів.

— Ми ще можемо піти.

— Не можемо.

— Можемо.

— Не можемо.

— Можемо.

— Уже пізно.

Двері відчинилися.

Усі зазирнули всередину.

І завмерли.

— ...

— ...

— ...

— Що?

— Це...

— Неможливо.

— ЩО ТАМ?

Міра заглянула через плечі інших.

І теж застигла.

Кабінет був...

Нормальним.

Абсолютно нормальним.

Полички.

Книги.

Рослина у горщику.

Чайник.

Плед на кріслі.

— Він живе як людина.

— Жахливо.

— Лячно.

— Дуже лячно.

Лілі вже нишпорила біля книжкової шафи.

— О.

— Що?

— О.

— ЩО?

Вона витягла фотографію.

Усі нахилилися ближче.

На фото був Пожирач Світів.

Сидів на лавці.

Годував качок.

Поруч сидів слизень.

У капелюшку.

— ...

— ...

— ...

— Він роздрукував це.

— Так.

— Добровільно.

— Так.

— Це дуже мило.

— Не кажіть йому.

Потім знайшли ще фото.

Одне зі святкування дня народження.

Одне з книжкового клубу.

Одне, де Лілі спала на дивані під час обіду, а Пожирач Світів накрив її пледом.

Настала тиша.

— Він збирає спогади.

— Схоже на те.

— Це дуже мило.

— Дуже.

У цей момент позаду почувся знайомий голос.

— Що ви робите?

Настала тиша.

Смертельна.

Абсолютно смертельна.

Усі дуже повільно обернулися.

У дверях стояв Пожирач Світів.

І дивився на них.

— ...

— ...

— ...

— Ми можемо пояснити.

— Не можете.

— Можемо.

— Не можете.

— Добре. Не можемо.

Потім він подивився на фото у руках Лілі.

І важко зітхнув.

— Поставте назад.

— Добре.

— Усі.

— Добре.

— Негайно.

— Добре.

Через хвилину весь Відділ Жаху сидів в їдальні.

Мовчки.

Як школярі після виклику до директора.

І тільки слизень спокійно пив чай.

Наче нічого не сталося.

— Пік.

— Так.

— Пік.

— Ми теж не пишаємося собою.

— Пік.

— Добре, трохи пишаємося.

Бо сьогодні вони дізналися найбільшу таємницю Пожирача Світів.

Він зберігав не артефакти.

Не зброю.

Не стародавні прокляття.

А спогади про своїх друзів.