Розділ 32

Семінар приречених. Частина друга

Наступного дня семінар продовжився.

І це була жахлива новина.

— Він ще не закінчився?

— Ні.

— Чому?

— Бо бухгалтерка підготувала триденну програму.

Настала тиша.

— ТРИ ДНІ?!

— Так.

— Це злочин.

— Майже.

Король Безголових уже виглядав так, ніби прожив ще сто років.

Демон Катастрофи дивився в порожнечу.

Лорд Кошмарів обіймав подушку підтримки.

Навіть слизень був сумним.

— Пік...

— Саме.

О дев'ятій ранку всі знову сиділи у конференц-залі.

І знову на сцені стояла бухгалтерка.

Спокійна.

Щаслива.

Небезпечно щаслива.

— Доброго ранку.

— Ні.

— Сьогодні ми будемо розвивати довіру.

— О ні.

— Саме так.

На екрані з'явився напис:

"ВПРАВА №2. ДОВІРСЯ ПАРТНЕРУ."

— Я вже не довіряю цьому семінару.

— Справедливо.

Бухгалтерка продовжила:

— Один учасник заплющує очі.

— Ні.

— Інший його веде.

— Ні.

— Через смугу перешкод.

— НІ.

— Так.

Через десять хвилин залу було перетворено на справжній полігон.

Коробки.

Мотузки.

Столи.

Конуси.

І чомусь гумова качка.

— Навіщо качка?

— Не знаю.

— Чому вона тут?

— Не знаю.

— Це лякає.

— Так.

Першими пішли Павуча Королева і Демон Катастрофи.

Павуча Королева заплющила очі.

— Добре.

— Добре.

— Веди мене.

— Легко.

Через три секунди вона врізалася в стіну.

— ...

— ...

— ...

— Це була не моя провина.

— Я буквально стояла на місці.

— Саме.

Наступними були Король Безголових і Бос №404.

— Готовий?

— Так.

— Іди прямо.

— Добре.

— Трохи лівіше.

— Добре.

— Ще трохи.

— Добре.

— Стоп.

— Добре.

Усі мовчали.

— Це працює.

— Так.

— Якось підозріло добре.

— Так.

— Я просто слухаю.

— Це теж підозріло.

Черга дійшла до Міри та Пожирача Світів.

— Оооо.

— Замовкніть.

— Ооооо.

— ЗАМОВКНІТЬ.

Навіть слизень почав підозріло пікати.

— ПІК.

— І ти теж.

Пожирач Світів заплющив очі.

І весь зал завмер.

— Це дивно.

— Дуже.

— Я ніколи не бачив, щоб він комусь довіряв.

— Я теж.

— Це історичний момент.

Міра важко зітхнула.

— Добре.

— Я слухаю.

— Два кроки вперед.

— Добре.

— Трохи праворуч.

— Добре.

— Стоп.

— Добре.

— Тепер прямо.

— Добре.

І все йшло чудово.

Підозріло чудово.

Занадто чудово.

Тому що у Відділі Жаху не може бути все добре.

Просто не може.

Саме тому через хвилину почувся крик.

— ПІІІІІІІІІІІІК!

Усі обернулися.

Слизень випадково викотився на трасу.

Прямо перед Пожирачем Світів.

— О ні.

— О так.

— СЛИЗЕНЬ!

Міра миттєво схопила Пожирача Світів за рукав.

— Стійте!

— Що сталося?

— Слизень.

— Де?

— Перед вами.

— О.

— Саме.

Настала тиша.

Потім слизень гордо випрямився.

— Пік.

— Він каже, що врятував семінар від нудьги.

— Я вірю.

— Я теж.

Бухгалтерка зробила ще одну позначку в блокноті.

— Добре.

— Що цього разу?

— Ви починаєте працювати як команда.

— Ми рятували слизня.

— Саме.

— Це не команда.

— Для вас команда.

— Образливо.

— Але правда.

У цей момент навіть Пожирач Світів усміхнувся.

Ледь помітно.

І Міра раптом зрозуміла.

Семінар усе ще був жахливим.

Але...

Можливо.

Зовсім трішки.

Бухгалтерка мала рацію.

Можливо.