Розділ 31

Семінар приречених

У понеділок о дев'ятій ранку сталося неминуче.

Настав день семінару.

Того самого семінару.

Про який усі намагалися забути.

І який усе одно настав.

— Я захворів.

— Ні.

— Захворів.

— Ні.

— Дуже захворів.

— Ні.

Король Безголових лежав на підлозі.

І драматично страждав.

— Я відчуваю слабкість.

— Ви просто не хочете йти.

— Це теж.

Поруч сидів Демон Катастрофи.

— Я можу випадково підірвати залу.

— Ні.

— Маленький вибух.

— Ні.

— Символічний вибух.

— Ні.

— Ви не підтримуєте творчість.

— Не підтримуємо.

О дев'ятій нуль п'ять усіх загнали до конференц-зали.

Слово "загнали" було дуже точним.

Бо добровільно ніхто не прийшов.

На сцені стояла бухгалтерка.

З мікрофоном.

І презентацією.

Навіть Пожирач Світів виглядав приреченим.

— Доброго ранку.

— Ні.

— Семінар розпочинається.

— Ні.

— Тема сьогоднішнього семінару.

Усі затамували подих.

— Ефективна комунікація в колективі.

Усі застогнали.

Навіть стільці.

Навіть лампи.

Навіть слизень.

— Пік...

— Саме.

Бухгалтерка клацнула пульт.

На екрані з'явився напис:

"ВЧИМОСЯ СЛУХАТИ ОДНЕ ОДНОГО."

— Перша вправа.

— Уже погано.

— Ви повинні працювати в парах.

— О ні.

— Дуже навіть так.

Настала паніка.

Справжня.

Професійна.

Монстряча паніка.

— Я не хочу в пару.

— Я теж.

— Я теж.

— Я теж.

— Пік.

— Особливо ти.

Через кілька хвилин пари були сформовані.

І це стало другою катастрофою дня.

Король Безголових отримав Боса №404.

Павуча Королева отримала Демона Катастрофи.

Лорд Кошмарів отримав слизня.

А Міра...

— О.

— О.

— О.

— Ні.

— Так.

Вона отримала Пожирача Світів.

— Це підлаштовано.

— Ні.

— Підлаштовано.

— Ні.

— Бухгалтерко.

— Так?

— Це підлаштовано.

— Так.

— Я ЗНАЛА.

Перша вправа була простою.

Потрібно було сказати партнеру щось хороше.

І це виявилося несподівано складно.

— Починайте.

Король Безголових подивився на Боса №404.

— Ти...

— Так?

— Існуєш.

— Дякую.

— Це був комплімент.

— Я зрозумів.

Павуча Королева подивилася на Демона Катастрофи.

— Ти іноді не руйнуєш будівлі.

— Це найкраще, що ти могла придумати?

— Так.

— Я зворушений.

Тим часом Лорд Кошмарів дивився на слизня.

— Ти милий.

— Пік!

— Не плач.

— ПІК!

— Він плаче від щастя.

— Це прекрасно.

Настала черга Міри.

— Ну.

— Що?

— Кажіть комплімент.

Пожирач Світів дивився на неї кілька секунд.

Потім сказав:

— Ти добре справляєшся.

Настала тиша.

Несподівана.

Тепла.

Дивна.

— О.

— Так.

— Це було щиро.

— Так.

— Я не знаю як реагувати.

— Я теж.

І саме в цей момент з останнього ряду почувся схлип.

Усі обернулися.

Демон Катастрофи витирав сльози.

— Це прекрасно.

— Замовкни.

— Це справжня дружба.

— Замовкни.

— Я зараз заплачу.

— Уже заплакав.

— Так.

Бухгалтерка поставила галочку в блокноті.

— Добре.

— Що добре?

— Прогрес.

— Ми нічого не зробили.

— Для вас це вже прогрес.

— Образливо.

— Але правда.

І вперше за весь семінар ніхто не зміг із цим посперечатися.