Розділ 27

День, коли Відділ Жаху залишився без Міри

На шістнадцятий день роботи сталася трагедія.

Справжня трагедія.

Набагато страшніша за патчі.

Страшніша за перевірки.

Страшніша навіть за бухгалтерію.

Міра захворіла.

— Що?

— Що?

— ЩО?!

Уся будівля завмерла.

Абсолютно вся.

Навіть слизень.

— Пік?

— Вона не прийде сьогодні.

— ПІК?!

— Так.

— ПІІІІК?!

— Саме.

Король Безголових повільно сів на стілець.

— Я не готовий до такого.

— Ніхто не готовий.

— Що ми будемо робити?

— Не знаю.

— Ми приречені.

— Так.

Зазвичай Міра приходила о дев'ятій.

О дев'ятій нуль п'ять Король Безголових уже почав нервувати.

О дев'ятій десять нервували всі.

О дев'ятій п'ятнадцять панікував увесь Відділ Жаху.

— Вона точно захворіла?

— Так.

— Може викрали?

— Ні.

— Може потрапила в інший вимір?

— Ні.

— Може її з'їли дракони?

— Ні.

— Тоді звідки ми знаємо?

— Вона написала повідомлення.

— О.

— Саме.

Усі подивилися на телефон.

Повідомлення було коротким.

"Захворіла. Сьогодні мене не буде."

І маленький сумний смайлик.

— Вона поставила сумний смайлик.

— Я бачу.

— Це серйозно.

— Дуже серйозно.

До обіду ситуація стала критичною.

Павуча Королева сама обирала сукню.

І вже встигла тричі посваритися із дзеркалом.

Король Безголових не міг знайти святкову голову.

Знову.

Демон Катастрофи почав читати коментарі про себе.

Добровільно.

А це був дуже поганий знак.

Лорд Кошмарів сидів у кабінеті.

І дивився на подушку.

— Що ти робиш?

— Сумую.

— За ким?

— За Мірою.

— Це трохи драматично.

— Я бос кошмарів.

— Справедливо.

Навіть Пожирач Світів поводився дивно.

Точніше...

Ще дивніше ніж зазвичай.

— Ви вже третій раз проходите цим коридором.

— Ні.

— Так.

— Можливо.

— Ви хвилюєтесь.

— Ні.

— Хвилюєтесь.

— Ні.

— Хвилюєтесь.

— Добре.

— Ха.

— Трохи.

У цей момент слизень раптом підстрибнув.

— ПІК!

— Що?

— ПІК!

— Я не розумію.

— ПІК!

— Він каже, що ми можемо навідатися до неї.

Настала тиша.

Повна.

Абсолютна.

Усі одночасно подивилися на слизня.

Потім один на одного.

Потім знову на слизня.

— Це геніально.

— Це дуже геніально.

— Це найкраща ідея за день.

— Пік.

Через годину делегація Відділу Жаху стояла біля дверей квартири Міри.

Уся делегація.

Абсолютно вся.

— Нас забагато.

— Так.

— Дуже забагато.

— Так.

— Вона злякається.

— Так.

— Тоді чому ми тут?

— Не знаю.

У двері подзвонили.

За хвилину вони відчинилися.

І Міра завмерла.

— ...

— ...

— ...

— Чому ви всі тут?

Король Безголових підняв пакет.

— Ми принесли апельсини.

Павуча Королева підняла пакет.

— Я принесла чай.

Лорд Кошмарів підняв пакет.

— Я приніс плед.

Демон Катастрофи підняв пакет.

— Я приніс печиво.

Слизень підняв...

Себе.

— Пік.

— Дякую.

— Ми хвилювалися.

— Я помітила.

— Дуже хвилювалися.

— Я помітила.

— Дуже-дуже хвилювалися.

— Я ПОМІТИЛА.

Настала тиша.

Потім Міра усміхнулася.

І вперше за день усі розслабилися.

Бо раптом зрозуміли одну просту річ.

Відділ Жаху давно перестав бути просто роботою.

Вони стали друзями.

Дуже дивними.

Дуже шумними.

Іноді нестерпними.

Але друзями.

І саме тому без Міри будівля здавалася набагато порожнішою.