Розділ 20

У Відділі Жаху існувала одна кімната.

І всі її боялися.

Абсолютно всі.

Навіть бухгалтерка.

Що було дуже тривожним знаком.

Міра дізналася про цю кімнату випадково.

Як і більшість катастроф у своєму житті.

— Що це?

Вона вказала на двері наприкінці коридору.

Великі.

Чорні.

Без жодної таблички.

Король Безголових миттєво зблід.

— Не дивись туди.

— Чому?

— Просто не дивись.

— Але чому?

— Бо це...

Він озирнувся.

І пошепки сказав:

— Кімната відгуків.

Настала тиша.

— Кімната чого?

— Відгуків.

— Відгуків гравців.

— ...

— ...

— ...

— О.

Тепер Міра зрозуміла.

— Туди справді хтось заходить?

— Раз на місяць.

— Добровільно?

— Ні.

— Справедливо.

Через десять хвилин весь Відділ Жаху стояв біля дверей.

Бо настав день перевірки відгуків.

Найгірший день місяця.

Першим викликали Короля Безголових.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

— Я не хочу.

— Іди.

— Я не готовий.

— Іди.

— Я занадто молодий.

— Тобі триста років.

— ІДИ.

Двері зачинилися.

Настала тиша.

Усі чекали.

Минуло п'ять хвилин.

Потім десять.

Потім двері відчинилися.

Король Безголових вийшов.

Блідий.

Дуже блідий.

— Що там було?

— Вони написали...

— Що?

— Що моя святкова голова виглядає дивно.

— О ні.

— О так.

Його одразу повели пити чай.

Потім зайшла Павуча Королева.

І вже через хвилину з кімнати почувся крик.

— Я НЕ СХОЖА НА ПАВУКА!

Настала тиша.

— Знову.

— Знову.

— Вони завжди це пишуть?

— Завжди.

Після Павучої Королеви був Демон Катастрофи.

Усі чекали найгіршого.

І не помилилися.

Через кілька хвилин двері розчинилися.

І він вибіг назовні.

— ВОНИ НАПИСАЛИ ЩО Я СЕРЕДНІЙ!

— О ні.

— СЕРЕДНІЙ!

— Це жахливо.

— Я КАТАСТРОФА!

— Ми знаємо.

— НЕ СЕРЕДНІСТЬ!

Його теж повели на чай.

Потім був Лорд Кошмарів.

Він вийшов мовчки.

Дуже мовчки.

— Що сталося?

— Вони написали, що я милий.

Настала тиша.

— ...

— ...

— ...

— Милий?

— Так.

— Лорд Кошмарів?

— Так.

— Володар жахіть?

— Так.

— ...

— ...

— ...

— Я більше не хочу жити.

— Не драматизуйте.

— Уже пізно.

Залишився лише один.

Пожирач Світів.

Усі дивилися на нього.

Абсолютно всі.

— Удачі.

— Співчуваємо.

— Тримайся.

— Ми поруч.

— Це дуже підозріло.

Він зайшов усередину.

І зник.

Минуло п'ять хвилин.

Десять.

П'ятнадцять.

Двадцять.

— Чому так довго?

— Не знаю.

— Це погано.

— Дуже погано.

Нарешті двері відчинилися.

Пожирач Світів вийшов.

Спокійний.

Абсолютно спокійний.

— Ну?

— Ну?

— Ну?!

— Усе добре.

Усі завмерли.

— Справді?

— Так.

— Нічого поганого?

— Ні.

— Серйозно?

— Так.

— Покажіть.

— Ні.

— Покажіть.

— Ні.

— Покажіть.

— Ні.

У цей момент слизень підповз до його папки.

І випадково перевернув її.

Аркуші розлетілися по підлозі.

Усі побачили перший рядок.

І завмерли.

"Він не страшний. Він просто виглядає так, ніби йому потрібно поспати."

Настала абсолютна тиша.

Потім Міра впала на стілець від сміху.

Потім Король Безголових.

Потім Павуча Королева.

Потім Демон Катастрофи.

Навіть Бос №404 усміхнувся.

А Пожирач Світів дуже повільно закрив обличчя руками.

Бо це був уже третій такий коментар за місяць.

І він починав підозрювати, що проблема справді існує.