Розділ 17

У Відділі Жаху існувало золоте правило.

Ніколи.

За жодних обставин.

Не дозволяти Демону Катастрофи нудьгувати.

На жаль, цього разу про правило забули.

І наслідки виявилися жахливими.

Все почалося після обіду.

Міра спокійно працювала.

Павуча Королева сперечалася з каталогом суконь.

Король Безголових шукав восьму голову.

Якої в нього ніколи не було.

Лорд Кошмарів тренував новий моторошний погляд.

А Демон Катастрофи...

Нудьгував.

Дуже нудьгував.

Небезпечно нудьгував.

— У мене є ідея.

Усі завмерли.

— Ні.

— Але ви ще не чули її.

— І не хочемо.

— Це образливо.

— Це самозахист.

Демон Катастрофи підняв папірець.

— День обміну ролями.

Настала тиша.

— Що?

— День обміну ролями.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Уже затверджено.

— КИМ?!

— Мною.

— ЦЕ НЕ РАХУЄТЬСЯ!

— Рахується.

— Ні.

— Так.

На жаль.

Через годину все було готово.

І Відділ Жаху занурився в хаос.

Першою жертвою став Король Безголових.

Йому випала роль бухгалтерки.

— Я не розумію ці таблиці.

— Це таблиця на три рядки.

— ВОНА ЗАНАДТО СКЛАДНА.

— Тут написано "дохід".

— Я НЕ ГОТОВИЙ ДО ТАКОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ.

Бухгалтерка дивилася на нього.

І вперше в житті виглядала так, ніби шкодує когось.

Потім була Павуча Королева.

Яка отримала роль Лорда Кошмарів.

— Добре.

— Ні.

— Що?

— Ти не зрозуміла персонажа.

— Який ще персонаж?

— Ти повинна бути загадковою.

— Я загадкова.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Добре, можливо ні.

Лорд Кошмарів ледь не плакав.

Від мистецького болю.

Але справжня катастрофа почалася тоді, коли Міра побачила Пожирача Світів.

— О ні.

— Саме.

— Чому ви в моєму кріслі?

— Бо сьогодні я стиліст.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

На столі перед ним сидів слизень.

У маленькому рушнику.

— Пік.

— Не хвилюйся.

— Пік.

— Я професіонал.

— ПІК?!

— Майже.

Міра схопилася за голову.

— Ви ж ніколи цього не робили!

— Усе буває вперше.

— Це дуже погана ідея.

— Не драматизуй.

Через десять хвилин слизень вийшов із "салону краси".

І весь Відділ Жаху завмер.

— ...

— ...

— ...

— Що це?

— Мистецтво.

— Це блискітки?

— Так.

— На слизні?

— Так.

— Чому?

— Він захотів.

Слизень гордо крутився.

Увесь блищав.

Буквально весь.

Навіть корона блищала.

— Пік!

— Він щасливий.

— Він сяє.

— Саме.

— Він буквально сяє.

— Саме.

У цей момент у хол зайшла бухгалтерка.

Подивилася на слизня.

Подивилася на блискітки.

Подивилася на Пожирача Світів.

— ...

— ...

— ...

— Це службові блискітки?

Настала тиша.

Пожирач Світів зблід.

Уперше за всю книгу.

— Можливо.

— Можливо?

— Так.

— З мого бюджету?

— ...

— ...

— ...

— Біжіть.

— ЩО?

— БІЖІТЬ.

Першим побіг Демон Катастрофи.

Потім Король Безголових.

Потім Павуча Королева.

Потім Лорд Кошмарів.

Потім слизень.

Навіть Міра.

Через хвилину весь Відділ Жаху тікав коридорами.

А бухгалтерка спокійно йшла за ними.

І це було набагато страшніше.

Бо вона навіть не поспішала.

Вона знала.

Рано чи пізно.

Вона все одно їх наздожене.