Розділ 16

Через два дні після інциденту зі слизнем сталася подія, яку неможливо було передбачити.

Навіть бухгалтерка не була до неї готова.

А це говорило про багато що.

Все почалося зранку.

Міра щойно зайшла до будівлі.

І одразу відчула дивну атмосферу.

Ніхто не кричав.

Ніхто не бігав.

Ніхто не сперечався.

Навіть Павуча Королева мовчала.

— Добре.

Міра поставила сумку.

— Що сталося?

Король Безголових сидів на підлозі.

І дивився у стіну.

— Він це зробив.

— Хто?

— Він.

— Це не відповідь.

— Пожирач Світів.

— Що він зробив?

Король Безголових подивився на неї.

Дуже повільно.

— Взяв відпустку.

Настала тиша.

— Що?

— Взяв.

— Відпустку?

— Так.

— Добровільно?

— Так.

— Сам?

— Так.

— Без примусу?

— Так.

— ...

— ...

— ...

— Це підозріло.

— Саме.

Через п'ять хвилин увесь Відділ Жаху вже обговорював ситуацію.

— Він ніколи не бере відпустку.

— Взагалі ніколи.

— За останні триста років.

— Триста?!

— Плюс-мінус.

— Це ненормально.

— Саме.

Демон Катастрофи нервово ходив колами.

— Це пастка.

— Чому?

— Він щось задумав.

— Можливо, він просто втомився.

— НІ.

— Чому?

— Бо це логічно.

— І?

— Ми не любимо логічні пояснення.

— Справедливо.

У цей момент у хол зайшла бухгалтерка.

З папкою.

Усі автоматично випрямилися.

— У мене є новини.

— Які?

— Пожирач Світів офіційно перебуває у відпустці.

— ...

— ...

— ...

— ВІН СПРАВДІ ЦЕ ЗРОБИВ?!

— Так.

— ДОБРОВІЛЬНО?!

— Так.

— ЦЕ КІНЕЦЬ СВІТУ.

— Ні.

— Але близько.

Міра не витримала.

— Ви всі поводитеся так, ніби він зник.

— Гірше.

— Що може бути гірше?

— Він відпочиває.

— ...

— ...

— ...

— Ви дивні.

— Ми знаємо.

До обіду ситуація стала ще дивнішою.

Бо ніхто не міг знайти Пожирача Світів.

Абсолютно ніхто.

Не в кабінеті.

Не в їдальні.

Не в бібліотеці.

Не на арені.

— Може він пішов гуляти?

— Ні.

— Чому?

— Він не гуляє.

— Чому?

— Ми ніколи не бачили.

— Це сумно.

— Саме.

У цей момент пролунав голос.

— Знайшов!

Усі підскочили.

— Де?!

— Де він?!

— Він живий?!

— ЩО?!

До холу влетів привид-кур'єр.

Задиханий.

Переляканий.

І дуже здивований.

— Я бачив його!

— Де?!

— У парку!

Настала тиша.

— У якому парку?

— У звичайному.

— ЩО ВІН РОБИВ?

— Годував качок.

Увесь Відділ Жаху завмер.

Навіть бухгалтерка.

— Качок?

— Так.

— Звичайних качок?

— Так.

— Добровільно?

— Так.

— ...

— ...

— ...

— Я більше нічого не розумію.

За годину половина будівлі вже стояла біля парку.

Ховаючись у кущах.

Абсолютно непрофесійно.

Але дуже старанно.

Міра теж була там.

І справді побачила його.

Пожирач Світів сидів на лавці.

Спокійний.

Розслаблений.

Годував качок.

Поруч сидів слизень.

У маленькому капелюшку.

— Пік.

— Так.

— Пік.

— Я теж думаю, що ця качка нахабна.

— Пік.

— Дуже нахабна.

Міра дивилася на це.

І не могла повірити.

Легендарний бос.

Кошмар мільйонів гравців.

Найнебезпечніше створіння гри.

Сперечався зі слизнем про качок.

— Це найкраще, що я бачила.

Поруч з нею стояв Король Безголових.

— Так.

— І найдивніше.

— Теж так.

У цей момент одна качка підійшла до Пожирача Світів.

І нахабно вкрала шматок булки.

— О.

— Пік!

— Я попереджав.

— ПІК!

— Тепер уже пізно.

Слизень образився.

Качка перемогла.

І весь Відділ Жаху, який ховався в кущах, одночасно засміявся.

Бо іноді навіть Пожирач Світів заслуговував на нормальну відпустку.