Розділ 15

Іноді Міра прокидалася з думкою:

"Сьогодні буде нормальний день."

І щоразу життя доводило, що вона дуже наївна людина.

Цей день не став винятком.

Все почалося о дев'ятій ранку.

Коли по всій будівлі пролунала сирена.

Не звичайна сирена.

Не сирена рейду.

Не сирена патча.

Не сирена бухгалтерії.

Ні.

Це була інша сирена.

Набагато страшніша.

УУУУУУУУУУУУУУУУУУУ.

УУУУУУУУУУУУУУУУУУУ.

УУУУУУУУУУУУУУУУУУУ.

Усі завмерли.

Абсолютно всі.

Навіть Пожирач Світів.

— Що сталося?

Король Безголових побілів.

— Ні.

— Що?

— Ні.

— Що?!

— Тільки не це.

— ЩО?!

У коридор вибіг скелет із відділу кадрів.

— НАДЗВИЧАЙНА СИТУАЦІЯ!

— ЯКА?!

— МИ ВТРАТИЛИ СЛИЗНЯ!

Настала тиша.

Міра кліпнула.

— Що?

— СЛИЗЕНЬ ЗНИК!

— Який слизень?

Усі подивилися на неї так, ніби вона щойно образила святиню.

— ЯКИЙ СЛИЗЕНЬ?!

— Великий Слизень Болотних Печер.

— Перший номер рейтингу.

— Улюбленець гравців.

— Король народу.

— Жива легенда.

— Пік.

— Він тут навіть не стоїть.

— Саме!

Усі запанікували ще сильніше.

Через п'ять хвилин у будівлі вже працював штаб пошуку.

На дошці висіла фотографія слизня.

У короні.

З прапорцем.

І дуже задоволеним виглядом.

— Востаннє його бачили о восьмій сорок дві.

— Він снідав.

— Потім зник.

— Свідки є?

— Один привид.

— І?

— Він відволікся.

— На що?

— На булочку.

— Справедливо.

Міра дивилася на це все.

І не могла повірити.

— Ми ж шукаємо слизня.

— Так.

— Просто слизня.

— Не просто.

— Добре.

— Дуже не просто.

— Добре.

У цей момент двері відчинилися.

У штаб зайшла бухгалтерка.

І всі миттєво замовкли.

— Новини?

— Ні.

— Погано.

— Ми шукаємо.

— Шукайте швидше.

— Так.

— Якщо ми втратимо найпопулярнішого боса...

— Так?

— Звіт буде жахливий.

— О.

— Саме.

Міра почала підозрювати, що справа не лише в любові до слизня.

Минуло дві години.

Потім три.

Потім чотири.

Слизень не знаходився.

Паніка досягла критичного рівня.

Король Безголових уже пропонував оголосити державну жалобу.

Демон Катастрофи писав прощальну промову.

Лорд Кошмарів нервово обіймав подушку.

І навіть Пожирач Світів почав хвилюватися.

Зовсім трохи.

Можливо.

У цей момент Міра помітила дещо дивне.

На підлозі.

Маленькі блискучі сліди.

— Стоп.

— Що?

— Це що?

Усі нахилилися.

— Слиз.

— Це слиз.

— Це точно слиз.

— Він був тут!

Почалося переслідування.

Увесь Відділ Жаху біг за слідами.

Король Безголових.

Павуча Королева.

Демон Катастрофи.

Лорд Кошмарів.

Навіть бухгалтерка.

І це було найстрашніше.

Сліди вели коридорами.

Сходами.

Повз їдальню.

Повз архів.

Повз відділ кадрів.

Поки не закінчилися біля одних дверей.

Усі завмерли.

Повільно підняли голови.

На дверях висіла табличка.

КАБІНЕТ ПОЖИРАЧА СВІТІВ

Настала тиша.

Дуже довга.

Дуже підозріла.

Потім усі подивилися на Пожирача Світів.

— ...

— ...

— ...

— Це можна пояснити.

— О ні.

— Дуже навіть можна.

— О ні.

— Я не викрадав його.

— О ні.

— Він прийшов сам.

— О НІ.

Пожирач Світів відкрив двері.

І весь Відділ Жаху заглянув усередину.

Слизень був там.

Спав.

На дивані.

У маленькій ковдрі.

У маленькій короні.

І абсолютно щасливий.

— Пік.

— ...

— ...

— ...

— Він прийшов учора ввечері.

— І?

— Не хотів іти.

— І?

— Я не став виганяти.

— Ви викрали найпопулярнішого боса гри.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

Слизень підповз до Пожирача Світів.

І притулився до його ноги.

— Пік.

Настала тиша.

Потім Павуча Королева важко зітхнула.

— Ну все.

— Що?

— Тепер навіть слизень любить його більше за нас.

— Справедливо.

— Дуже несправедливо.

Міра дивилася на цю картину.

На найнебезпечнішого боса гри.

І найпопулярнішого боса гри.

Які мирно сиділи поруч.

І не могла перестати сміятися.

Бо іноді найстрашніші катастрофи Відділу Жаху виявлялися зовсім не страшними.