Розділ 13

На сьомий день роботи Міра прийшла раніше.

Не тому що хотіла.

Просто не могла заснути.

Після історії зі слизнем її мозок остаточно перестав намагатися знайти логіку у Відділі Жаху.

Тому вона вирішила прийти на роботу.

І спокійно випити каву.

Наївна.

Дуже наївна.

Бо щойно вона зайшла до будівлі, як помітила дивну картину.

У коридорі стояли монстри.

Багато монстрів.

І всі про щось шепотілися.

— Що сталося?

Король Безголових нервово озирнувся.

— Він повернувся.

— Хто?

— Він.

— Це не відповідь.

— Ми не знаємо його імені.

— Що?

— Ніхто не знає.

Міра кліпнула.

— Як це?

— Так.

— Але ж він бос?

— Так.

— У нього має бути ім'я.

— Немає.

— Це неможливо.

— Це Відділ Жаху.

— Справедливо.

Поруч з'явився Демон Катастрофи.

— Я бачив його.

— І?

— Він дивився на мене.

— І?

— Просто дивився.

— І?

— Мені стало страшно.

— Ви Демон Катастрофи.

— Саме тому це проблема.

Міра почала хвилюватися.

Трохи.

Зовсім трохи.

Добре.

Дуже сильно.

— Хто він такий?

Настала тиша.

Потім Лорд Кошмарів нахилився ближче.

І пошепки сказав:

— Бос №404.

— ...

— ...

— Це жарт?

— Ні.

— Серйозно?

— Абсолютно.

— Його звати Бос №404?

— Так.

— Чому?

— Ніхто не знає.

— А що він робить?

— Нічого.

— І?

— Це лякає найбільше.

У цей момент коридором пройшла темна постать.

Усі завмерли.

Абсолютно всі.

Міра теж обернулася.

І побачила чоловіка.

На вигляд років двадцять п'ять.

З чорним волоссям.

У темному плащі.

Абсолютно звичайного.

Настільки звичайного, що це виглядало дивно.

Він спокійно йшов коридором.

І ніхто не наважувався з ним заговорити.

— Це він?

— Так.

— Він виглядає нормально.

— Саме.

— І що в цьому страшного?

— Він бос.

— І?

— Ми не знаємо який.

— Що?

— У базі даних його немає.

— ЩО?

— Він існує.

— Так.

— Але ніде не записаний.

— Так.

— ...

— ...

— Це дивно.

— Дуже.

Чоловік пройшов повз них.

Зупинився.

Подивився на Міру.

І привітався.

— Доброго ранку.

— Доброго.

І пішов далі.

Усі завмерли.

Навіть Павуча Королева.

— Він заговорив.

— Я бачу.

— Він ніколи ні з ким не говорить.

— Але щойно...

— Я БАЧИВ!

— Добре.

— ЦЕ БУЛО МОТИРОШНО.

Міра почала сміятися.

— Ви серйозно?

— Абсолютно.

— Він виглядає найнормальнішим серед усіх вас.

— Саме тому ми його боїмося.

— Логіки немає.

— Є.

— Немає.

— Є.

— Добре, немає.

Через кілька хвилин двері відділу кадрів відчинилися.

І звідти вибіг скелет.

Переляканий.

Дуже переляканий.

— Ми знайшли!

— Що?!

— Ми знайшли його справу!

Усі підбігли ближче.

Міра теж.

Скелет відкрив папку.

Усередині лежав один аркуш.

Лише один.

На ньому було написано:

БОС №404

ОПИС: ДАНІ НЕ ЗНАЙДЕНО

Настала тиша.

— Це все?

— Це все.

— Серйозно?

— Серйозно.

— Це найдурніше, що я бачила.

— Саме тому він нас лякає.

У цей момент Бос №404 знову пройшов повз них.

Зазирнув у папку.

Подивився на запис.

І сказав:

— А, ця.

— Ви знаєте про неї?

— Так.

— І?

— Вони загубили решту сторінок.

— ...

— ...

— ...

— Де?

— У бухгалтерії.

Уся будівля завмерла.

Навіть бухгалтерка.

— Що?

— Років десять тому.

— ...

— ...

— ...

— І ви мовчали?

— Ніхто не питав.

Після чого Бос №404 спокійно пішов далі.

А весь Відділ Жаху ще хвилину стояв мовчки.

Поки Король Безголових нарешті не зітхнув.

— Знаєте що?

— Що?

— Мені здається, він нормальний.

— Так.

— Це лякає ще більше.

— Так.