Розділ 8

Міра зрозуміла, що день буде поганим, ще до того, як встигла випити каву.

Бо у Відділі Жаху панувала підозріла радість.

Монстри посміхалися.

Привиди співали.

Скелети прикрашали коридори.

А Демон Катастрофи навіть не скаржився на патчі.

Це було неприродно.

Дуже неприродно.

— Що відбувається?

Король Безголових саме вішав чорні кульки на стіну.

— Корпоратив.

— Що?

— Корпоратив.

— У Відділі Жаху є корпоративи?

— Звісно.

— Чому?

— Ми ж працюємо.

— Це найстрашніше, що я тут чула.

Король Безголових важко зітхнув.

— Ти ще не бачила караоке.

— Караоке?

— Караоке.

— Монстри співають?

— На жаль.

Міра вже почала хвилюватися.

Через годину всі зібралися у величезному залі.

Стіл ломився від їжі.

На сцені стояв мікрофон.

У кутку працював діджей-привид.

І все виглядало напрочуд затишно.

— Це навіть мило.

— Почекай.

— Чому всі мені це кажуть?

— Побачиш.

Першим на сцену вийшов Демон Катастрофи.

— О ні...

— Саме.

Демон узяв мікрофон.

Прокашлявся.

І почав співати.

Жахливо.

Абсолютно жахливо.

Настільки жахливо, що привиди почали затуляти вуха.

— Він завжди так співає?

— Це його найкращий виступ за рік.

— ЩО?!

— Він тренувався.

Міра дивилася на сцену.

І не знала, плакати чи сміятися.

Потім вийшла Павуча Королева.

У новій сукні.

З новими віями.

З новою драмою.

— Я присвячую цю пісню всім хейтерам.

— О ні.

— Саме.

Вона співала двадцять хвилин.

Ніхто не зрозумів жодного слова.

Але всі аплодували.

Бо боялися.

Потім виступив Король Безголових.

Точніше...

Його голови.

Усі сім.

Одночасно.

— Це жахливо.

— Так.

— Це навіть не в ритм.

— Так.

— Чому вони продовжують?

— Вони думають, що це красиво.

— О Господи.

У цей момент світло згасло.

У залі стало тихо.

Дуже тихо.

Усі обернулися до входу.

І Міра теж.

У дверях стояв Пожирач Світів.

Настала абсолютна тиша.

Навіть Павуча Королева замовкла.

Навіть Демон Катастрофи.

Навіть бухгалтерка.

— Він прийшов.

— Він прийшов.

— Він справді прийшов.

— Уперше за три роки.

Міра кліпнула.

— Він не ходить на корпоративи?

— Ненавидить їх.

Пожирач Світів мовчки пройшов до дальнього столика.

Сів.

Узяв чай.

І почав пити.

Сам.

У кутку.

— Він завжди такий?

— Так.

— Це сумно.

— Так.

Через кілька хвилин до столика підійшов Лорд Кошмарів.

Потім Демон Катастрофи.

Потім Король Безголових.

Потім Павуча Королева.

Через десять хвилин навколо Пожирача Світів сиділа половина відділу.

І всі щось обговорювали.

Сперечалися.

Сміялися.

Навіть він.

Ледь помітно.

Але усміхався.

— О.

Міра сама не помітила, як усміхнулася.

— Що?

Поруч стояла бухгалтерка.

— Нічого.

— Брешеш.

— Можливо.

— Тобі тут подобається.

— Можливо.

— Я записала це.

— ЩО?

— Жартую.

— У вас дуже дивні жарти.

— Робота така.

У цей момент Демон Катастрофи виліз на сцену вдруге.

— Я ЗАСПІВАЮ ЩЕ РАЗ!

— НІ!

— ТАК!

— НІ!

— ТАК!

— ОХОРОНА!

І весь зал вибухнув сміхом.

А Міра раптом зрозуміла.

Вона вже давно перестала почуватися тут чужою.

Ці дивні монстри.

Цей божевільний офіс.

Ці нескінченні проблеми.

Усе це потроху ставало її домом.