Розділ 7

Найнебезпечніший монстр у будівлі

На п'ятий день роботи Міра дізналася страшну правду.

У Відділі Жаху існував монстр, якого боялися абсолютно всі.

Без винятків.

Навіть Пожирач Світів.

Все почалося з того, що Міра прийшла на роботу.

І побачила дивну картину.

Король Безголових ішов коридором.

Швидко.

Дуже швидко.

Майже біг.

— Доброго ранку.

— Не сьогодні.

— Що?

— Не сьогодні.

Він зник за рогом.

Через хвилину Міра зустріла Демона Катастрофи.

Той теж кудись поспішав.

— Щось сталося?

— Нічого.

— Ви впевнені?

— Абсолютно.

— Чому тоді ви тікаєте?

— Я НЕ ТІКАЮ.

— Добре.

— Я ТАКТИЧНО ПЕРЕМІЩУЮСЯ.

— Звісно.

Він теж зник.

Міра почала підозрювати недобре.

А коли побачила Лорда Кошмарів, який буквально ховався за вазоном...

...вона остаточно переконалася.

Щось відбувалося.

— Ви ховаєтеся?

— Ні.

— Ви стоїте за вазоном.

— Це стратегічна позиція.

— Чому?

— Тихо.

— Що?

— Вона поруч.

— Хто?

Лорд Кошмарів зблід.

Наскільки це взагалі було можливо.

— Не вимовляй її ім'я.

— Чиє?

— Тссс!

— Але...

— ВОНА ПОЧУЄ.

У цей момент увесь коридор завмер.

Настала тиша.

Абсолютна.

Навіть привиди перестали літати.

Навіть Демон Катастрофи перестав скаржитися.

Навіть Павуча Королева мовчала.

І тоді почулися кроки.

Повільні.

Спокійні.

Упевнені.

Тук.

Тук.

Тук.

Міра озирнулася.

І побачила невисоку жінку.

У строгому темному костюмі.

З окулярами.

З папкою в руках.

Звичайну.

Абсолютно звичайну.

Настільки звичайну, що це виглядало підозріло.

Жінка зупинилася.

Подивилася на коридор.

І посміхнулася.

— Доброго ранку.

Ніхто не відповів.

— Я сказала.

Вона поправила окуляри.

— Доброго ранку.

— ДОБРОГО РАНКУ! — хором закричала вся будівля.

Міра підскочила.

Жінка задоволено кивнула.

— Значно краще.

Потім подивилася на Лорда Кошмарів.

Який усе ще стояв за вазоном.

— Пане Кошмарів.

— Так?

— Це вазон?

— Так.

— Ви ховаєтесь?

— Ні.

— Брешете.

— Так.

— Дякую за чесність.

Міра нічого не розуміла.

Абсолютно.

Жінка повернулася до неї.

— Новенька?

— Так.

— Міра?

— Так.

— Приємно познайомитися.

— Взаємно.

— Я керівник бухгалтерії.

І весь коридор здригнувся.

Міра кліпнула.

Раз.

Другий.

Третій.

— Бухгалтерії?

— Так.

— Просто бухгалтерії?

— Так.

— ...

— ...

— Чому всі вас бояться?

Настала тиша.

Потім Король Безголових обережно підняв руку.

— Минулого року я загубив податковий звіт.

— І?

— Вона знайшла мене.

— Де?

— Я був в іншому вимірі.

— ...

— ...

— Вона прийшла туди особисто.

Міра повільно повернула голову до жінки.

— Це правда?

— Так.

— Як?

— Робота є робота.

Демон Катастрофи нервово прокашлявся.

— Вона змусила мене заповнити сорок сім форм.

— Ви не здали документи.

— Це були СОРОК СІМ форм!

— Тепер п'ятдесят дві.

— ЩО?!

— За крик у коридорі.

Усі замовкли.

Жінка щось записала у блокнот.

Потім подивилася на Міру.

— Не хвилюйся.

— Добре.

— Я кусаюся лише під час квартальних звітів.

— ...

— ...

— Це був жарт.

— Дуже смішний жарт.

— Дякую.

У цей момент Павуча Королева нахилилася до Міри.

І прошепотіла:

— Біжи.

— Що?

— БІЖИ.

— Чому?

— Вона ще не видала тобі документи новачка.

— Які документи?

Жінка почула.

Звісно почула.

Вона дістала папку.

Величезну.

Страшну.

Товсту.

— О.

— О ні, — прошепотів Король Безголових.

— О ні, — погодився Демон Катастрофи.

— О ні, — підтвердив Лорд Кошмарів.

Жінка усміхнулася.

І простягнула папку Мірі.

— Тут лише двадцять три форми.

— Лише?

— Для початку.

Міра подивилася на папку.

Потім на монстрів.

Потім знову на папку.

І зрозуміла страшну істину.

Найнебезпечнішим монстром Відділу Жаху був не Пожирач Світів.

Не Лорд Кошмарів.

І навіть не Демон Катастрофи.

А бухгалтерка.