Розділ 5

На четвертий день роботи Міра заблукала.

Це було дивно.

Зазвичай вона добре орієнтувалася.

Але Відділ Жаху був схожий на лабіринт, який проектував дуже злий архітектор.

Або дуже творчий.

Що майже одне й те саме.

— Так.

Міра дивилася на карту.

— Я точно йду правильно.

Через десять хвилин вона опинилася в тому самому коридорі.

— Добре.

Ще через десять хвилин вона знову опинилася в тому самому коридорі.

— Це вже підозріло.

Через п'ять хвилин вона втретє побачила ту саму вазу.

— Це точно особиста образа.

Міра важко зітхнула.

І пішла навмання.

Це була помилка.

Через кілька хвилин вона зрозуміла, що потрапила в частину будівлі, де раніше не була.

Коридор став темнішим.

Тихішим.

Порожнім.

На дверях висіли золоті таблички.

Але всі вони були зачинені.

— Напевно службова зона...

Міра вже збиралася повернутися назад.

І тут помітила величезні чорні двері.

На них не було жодного напису.

Жодного.

Що саме по собі виглядало підозріло.

— Ні.

Вона подивилася на двері.

— Так.

Подивилася ще раз.

— Ні.

Подивилася втретє.

— Так.

І, як будь-яка нормальна людина у фентезійному світі, зробила найгірший можливий вибір.

Відчинила двері.

Усередині було тихо.

Дуже тихо.

Величезна кімната.

Книжкові шафи.

Камін.

Темні меблі.

І чоловік біля вікна.

Високий.

У чорному одязі.

З довгим темним волоссям.

Він стояв спиною до неї.

І дивився на місто за вікном.

Міра завмерла.

Бо впізнала його одразу.

Навіть без таблички.

Навіть без підказок.

Навіть без титулу.

Це був він.

Пожирач Світів.

Фінальний бос.

Легенда гри.

Той самий бос, через якого вона колись розбила мишку об стіл.

— ...

— ...

— ...

— Я можу пояснити.

Чоловік повільно обернувся.

Подивився на неї.

І спокійно запитав:

— Новенька?

— Так.

— Заблукала?

— Так.

— Усі так кажуть.

— Бо я справді заблукала.

— Вірю.

Настала тиша.

Міра чекала чого завгодно.

Прокляття.

Загрози.

Темної аури.

Апокаліпсису.

Натомість він сказав:

— У тебе на бейджику пляма від кави.

— Що?

— Тут.

— ...

— ...

— Я тепер не можу дивитися ні на що інше.

Міра автоматично подивилася на бейджик.

І справді.

Маленька пляма.

— О.

— Саме.

— Це все, що вас хвилює?

— Зараз так.

Настала тиша.

Дуже довга.

Дуже дивна.

Потім Пожирач Світів зітхнув.

І раптом сказав:

— Скажи чесно.

— Що?

— У грі мене досі ненавидять?

Міра кліпнула.

— Що?

— Форум.

— Який форум?

— Усі форуми.

— ...

— ...

— Ви читаєте форуми про себе?

— Це помилка.

— Дуже велика.

— Я вже зрозумів.

— Там пишуть всяке.

— Я знаю.

— Не читайте.

— Уже пізно.

Міра раптом засміялася.

А Пожирач Світів вперше за розмову ледь помітно усміхнувся.

І саме в цей момент по всій будівлі пролунав крик.

— МІІІІІІІІІРАААААА!

Вона здригнулася.

— Що це було?

— Павуча Королева.

— Звідки ви знаєте?

— Досвід.

— МІІІІІІІІІІРААААА!

— Так, точно вона.

— Що сталося?

— Напевно нова катастрофа.

— Ви не хвилюєтеся?

— Ні.

— Чому?

— Бо якщо Павуча Королева кричить, але будівля ще стоїть — ситуація контрольована.

І Міра раптом зрозуміла.

Можливо.

Лише можливо.

Найстрашніший бос усієї гри був єдиною нормальною людиною в цьому божевільному офісі.