Розділ 4

На третій день роботи Міра вирішила, що її вже нічим не здивувати.

Це була помилка.

Величезна помилка.

Катастрофічна помилка.

Все почалося дуже мирно.

Міра сиділа у своєму кабінеті.

Пила каву.

І навіть насолоджувалася життям.

Ніхто не губив голови.

Ніхто не плакав через патчі.

Ніхто не підривав двері.

День був підозріло спокійним.

Саме тому вона насторожилася.

Досвід уже підказував:

Якщо у Відділі Жаху тихо — значить десь накопичується катастрофа.

І вона мала рацію.

Двері різко розчинилися.

У кабінет увірвався скелет із відділу кадрів.

— Терміново!

— Що сталося?

— Лорд Кошмарів.

— Він когось убив?

— Ні.

— Знову патч?

— Ні.

— Тоді що?

Скелет подивився їй прямо в очі.

— Він відмовляється виходити на арену.

— Чому?

— Бо боїться.

— Кого?

— Усіх.

Міра мовчала.

Скелет теж.

— Поясніть.

— Сценічна паніка.

— У фінального боса?

— У фінального боса.

— У Лорда Кошмарів?

— У Лорда Кошмарів.

— Того самого?

— Того самого.

— Найстрашнішого боса світу снів?

— Саме.

— ...

— ...

— Я хочу повернутися додому.

— Черга до відділу скарг праворуч.

Через кілька хвилин вони стояли біля величезних чорних дверей.

На табличці золотими літерами було написано:

ЛОРД КОШМАРІВ

Нижче хтось дописав маркером:

Будь ласка, не годуйте паніку.

Міра вже навіть не здивувалася.

Вона відкрила двері.

І завмерла.

У кутку кімнати сидів чоловік.

Дуже високий.

Дуже красивий.

Дуже моторошний.

Навколо нього плавала чорна тінь.

Очі світилися фіолетовим.

Від нього буквально йшов холод.

І він обіймав подушку.

— Я не піду.

— Лорде...

— Не піду.

— Рейд починається через сорок хвилин.

— Не піду.

— Гравці вже зібралися.

— Не піду.

— Вас чекають.

— Саме тому я не піду.

Міра повільно моргнула.

— Це він?

— Так.

— Лорд Кошмарів?

— Так.

— Володар жахіть?

— Так.

— Той, хто живиться страхом?

— Так.

— ...

— ...

— Він обіймає подушку.

— Це заспокоює.

Лорд Кошмарів образився.

— Я все чую.

— Вибачте.

— Ні.

— Добре.

— Добре.

Настала тиша.

Потім Міра сіла навпроти нього.

— Чого ви боїтеся?

— Усього.

— Конкретніше.

— А якщо я забуду текст?

— Який текст?

— Монолог перед битвою.

— Ви вчите його напам'ять?

— Звісно.

— Навіщо?

— Я професіонал.

— Логічно.

— А якщо я перечеплюся?

— Ви літаєте.

— Але якщо раптом?

— ...

— ...

— Це вагомий аргумент.

Лорд Кошмарів сумно зітхнув.

— А якщо вони не злякаються?

— Хто?

— Гравці.

— Ви буквально кошмар із людський зріст.

— Це не відповідь.

— Відповідь.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Добре, так.

Він задумався.

Потім тихо запитав:

— Справді страшний?

— Дуже.

— Правда?

— Я б втекла.

— Приємно чути.

— Але зараз ви сидите з подушкою.

— Це робоча подушка.

— Звісно.

У цей момент двері відчинилися.

У кімнату зазирнула Павуча Королева.

— Він ще тут?

— Так.

— Знову панікує?

— Так.

— Як завжди.

— Я ВСЕ ЧУЮ!

— І що?

— Це образливо.

— Іди на рейд.

— Не хочу.

— Іди.

— Не хочу.

— Іди.

— Не хочу.

Павуча Королева подивилася на Міру.

— П'ять монет.

— Що?

— Ставлю п'ять монет, що через десять хвилин він буде на арені.

— Ви на нього ставите ставки?

— Уся будівля ставить.

— ЩО?!

— Учора виграв Демон Катастрофи.

— Я все ще тут!

— Ми знаємо.

Павуча Королева пішла.

Міра сиділа мовчки.

Лорд Кошмарів теж.

Минуло кілька хвилин.

Потім він раптом встав.

— Гаразд.

— Що?

— Піду.

— Справді?

— Так.

— Чому?

Він поправив плащ.

Подивився в дзеркало.

І тихо сказав:

— Бо якщо навіть новенька не боїться мене, то мені треба старатися краще.

Міра засміялася.

— Це не те, що я мала на увазі.

— Уже пізно.

— Напевно.

Лорд Кошмарів попрямував до дверей.

Зупинився.

Обернувся.

— До речі.

— Так?

— Подушка залишається між нами.

— Звісно.

— Якщо хтось дізнається...

— Що?

— Я створю тобі кошмари.

— Домовилися.

І вперше за весь день Лорд Кошмарів усміхнувся.

А потім пішов лякати тисячі гравців.

З подушкою, захованою під плащем.