Розділ 3

 Демон Катастрофи та найгірший день у його житті

Міра почала звикати.

Це лякало.

Минув лише другий день роботи.

А вона вже майже не реагувала на скелетів.

Майже.

— Добрий ранок.

— Добрий ранок.

— Чому у вас рука окремо від тіла?

— Понеділок.

— А.

І Міра спокійно пішла далі.

На півдорозі вона зупинилася.

Потім повернулася.

— СТОП. ЩО?!

Але скелет уже зник за рогом.

У коридорі кипіло життя.

Хтось біг.

Хтось кричав.

Хтось плакав.

Усе було абсолютно нормально.

Для Відділу Жаху.

Міра саме збиралася зайти до свого кабінету, коли по всій будівлі пролунала сирена.

Уууууууууууууу.

Уууууууууууууу.

Уууууууууууууу.

Усі навколо завмерли.

— Що сталося?

— О ні.

— Невже знову?

— Тільки не це...

— Минулого разу було жахливо...

Міра озирнулася.

— Що відбувається?

Скелет із папками поблід.

Хоча він і так був білим.

— Надзвичайна ситуація.

— Яка?

— Демон Катастрофи.

— Він когось убив?

— Гірше.

— ЩО МОЖЕ БУТИ ГІРШЕ?!

— Вийшли нотатки патча.

Уся будівля застогнала.

— Ооооооооо ні...

— Знову...

— Бідолаха...

Міра кліпнула.

— Це ж просто оновлення гри.

Усі подивилися на неї.

Як на дитину.

Яка нічого не розуміє.

— Просто?

— Так.

— Просто?!

— Ну...

Скелет поклав руку їй на плече.

— Новенька.

— Так?

— Його нерфлять уже третій рік поспіль.

— ...

— ...

— О.

У цей момент двері наприкінці коридору вибухнули.

Буквально.

БУМ.

З клубів диму вийшов чоловік.

Високий.

У чорному плащі.

З рогами.

З палаючими очима.

І з абсолютно розбитим виглядом.

— Все скінчено.

— Знову?

— Все скінчено.

— Наскільки погано?

— Мінус десять відсотків шкоди.

Коридор ахнув.

— Жах.

— Кошмар.

— Безсердечні розробники.

Демон Катастрофи похитнувся.

Наче ось-ось знепритомніє.

— Як я тепер житиму?

— Не знаю.

— Для чого мені прокидатися вранці?

— Не знаю.

— У мене більше немає майбутнього.

— Це вже було минулого місяця.

— ТО БУЛО ІНШЕ!

Міра дивилася на все це.

І не могла повірити.

Це був той самий бос.

Той самий.

Один із найнебезпечніших босів гри.

Гравці створювали цілі форуми про те, як його перемогти.

А зараз він виглядав як людина, якій сказали, що каву скасували назавжди.

— Ви серйозно?

Демон подивився на неї.

Повільно.

Трагічно.

— Ти новенька?

— Так.

— Ти не розумієш.

— Що саме?

Він дістав планшет.

Показав оновлення.

— Дивись.

Міра прочитала.

«Зменшено шкоду здібності "Апокаліпсис" на 10%.»

— І?

— І?!

— Ну...

— І?!

— Це не так уже й багато.

Настала тиша.

Мертва.

Абсолютна.

Навіть привиди перестали літати.

— Не так уже й багато...

— Ем...

— НЕ ТАК УЖЕ Й БАГАТО?!

— ...

— Я БУВ ЛЕГЕНДОЮ!

— Ви й зараз легенда.

— Я БУВ СТИХІЙНИМ ЛИХОМ!

— Ви й зараз стихійне лихо.

— Я БУВ СТРАХОМ УСІХ РЕЙДІВ!

— Ви й зараз...

— ТИ ПРОСТО НАМАГАЄШСЯ БУТИ ВВІЧЛИВОЮ!

— Так.

— О.

Він замовк.

Потім важко зітхнув.

— Дякую.

— Будь ласка.

— Мені все ще погано.

— Я помітила.

У цей момент у коридорі з'явилася Павуча Королева.

З новими віями.

Довжелезними.

Абсолютно абсурдними.

— Що сталося?

— Його нерфнули.

— Ой.

— Саме.

— Наскільки?

— Десять відсотків.

Павуча Королева пирхнула.

— Це все?

— ВСЕ?!

— Мені минулого тижня зменшили кількість павуків на арені.

— ...

— На двадцять відсотків.

— ...

— ...

— Я тебе ненавиджу.

— І я тебе люблю.

— Не бреши.

— Не люблю.

— Так чесніше.

Міра засміялася.

І раптом зрозуміла.

Вона більше не думала про втечу.

Не думала про те, як повернутися додому.

Не думала про те, що це дивно.

Бо вперше за дуже довгий час їй було весело.

Справді весело.

Навіть якщо поруч стояв демон, який переживав через патч сильніше, ніж деякі люди через розрив стосунків.