Розділ 1

Ласкаво просимо до Відділу Жаху

Міра була абсолютно впевнена, що померла.

Інакше пояснити те, що відбувалося навколо, вона не могла.

Ще хвилину тому вона лежала на дивані у своїй квартирі, загорнувшись у ковдру з чашкою холодної кави на журнальному столику.

На моніторі комп'ютера світилася її улюблена гра.

Точніше, екран поразки.

Знову.

Фінальний бос вкотре відправив її персонажа до найближчого кладовища.

— Та щоб тебе патчем понерфили...

Міра натиснула «Вийти з гри».

Подивилася на годинник.

02:47.

Черговий геніальний план «лягти спати о десятій» успішно провалився.

— Завтра я точно ляжу раніше.

Цю брехню вона говорила собі вже четвертий рік поспіль.

Дівчина відклала телефон.

Закрила очі.

І заснула.

— Наступна!

Міра різко сіла.

— А?!

Перед нею стояв стіл.

Величезний дерев'яний стіл.

За столом сидів скелет.

У костюмі.

У краватці.

У круглих окулярах.

Скелет щось переглядав у папках.

Потім підняв погляд.

Тобто череп.

І невдоволено постукав пальцем по столу.

— Запізнюєтесь.

— Що...

— Наступна.

— ЩО?!

Скелет зітхнув.

— Люди.

Щороку одне й те саме.

Міра озирнулася.

Приміщення нагадувало приймальню.

На стінах висіли таблички.

«Відділ кадрів.»

«Відділ рейдів.»

«Відділ кат-сцен.»

«Бухгалтерія злодіїв і чудовиськ.»

— Я сплю.

— Ні.

— Галюцинації.

— Ні.

— Кома.

— Ні.

— Тоді що відбувається?!

Скелет перегорнув папірець.

— Міра .

Двадцять три роки.

Гравець рангу "одержима".

Шістнадцять тисяч годин у грі.

— Не дивіться на це.

— Пізно.

— Це не те, про що ви подумали.

— Саме те.

— Я можу пояснити.

— Не можете.

Міра мовчки закрила обличчя руками.

Скелет поставив печатку.

Гучно.

БАМ.

— Вітаємо.

— З чим?

— Вас прийнято.

— КУДИ?!

— У Відділ Жаху.

Міра завмерла.

— Вибачте...

— Відділ Жаху.

— Це жарт?

— Ні.

— Поганий жарт.

— Ми працюємо над цим.

Скелет підсунув їй папку.

На обкладинці великими літерами було написано:

«НОВИЙ СПІВРОБІТНИК»

Нижче:

«Посада: стилістка хорор-босів.»

— Що?!

— Стилістка.

— Я не стилістка!

— Були.

— Ні!

— Працювали візажисткою.

— Це інше!

— Для нас ні.

Міра відкрила рот.

Закрила.

Знову відкрила.

І зрештою здалася.

— Добре.

Припустимо.

Лише припустимо.

Що це правда.

Що це за місце?

Скелет випростався.

— За лаштунками гри.

— ...

— ...

— Якої гри?

— Вашої.

Міра завмерла.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

— НІ.

— Так.

Настала тиша.

Скелет поправив окуляри.

— До речі, ваш перший клієнт уже чекає.

— Я не погоджувалася!

— Не хвилюйтеся.

— Я хвилююся!

— Усі хвилюються.

— Хто мій клієнт?

Скелет подивився в папери.

І абсолютно буденним голосом сказав:

— Король Безголових.

— ...

— ...

— Той самий Король Безголових?

— Так.

— Бос із Руїн Забутого Цвинтаря?

— Так.

— Третій рейдовий бос?

— Так.

— Я його сто сімдесят два рази вбивала.

Скелет кліпнув.

— О.

— Що означає це "о"?

— Це буде незручно.

У цей момент двері поруч різко відчинилися.

У коридор влетів хтось у чорному плащі.

— КАТАСТРОФА!

— Що тепер? — втомлено запитав скелет.

— Вона зникла!

— Хто?

— Голова!

Скелет повільно закрив очі.

— Знову?

— Знову!

— Ми шукали її дві години!

— І?

— Він сидів на ній!

— ...

— ...

— Король Безголових сидів на власній голові.

Міра мовчала.

Секунду.

Дві.

Три.

А потім тихо запитала:

— Це справді моя робота?

Скелет підсунув їй бейджик.

На ньому було написано:

«МІРА 

ВІДДІЛ ЖАХУ

СТИЛІСТКА»

— Ласкаво просимо до колективу.

І десь у коридорі хтось закричав:

— ЗНАЙШОВ!

— Голову?!

— Ні, іншу голову!

Король Безголових виявився проблемою.

Великою проблемою.

Настільки великою проблемою, що вже через п'ять хвилин Міра зрозуміла, чому у Відділі Жаху існує окремий відділ кадрів, окремий відділ психологічної підтримки і, судячи з таблички в коридорі, окремий відділ пошуку загублених частин тіла.

— Сюди.

Скелет швидко крокував коридором.

Міра ледве встигала за ним.

Навколо снували дивні істоти.

Привид ніс піднос із кавою.

Демон у діловому костюмі сперечався з мумією.

Десь за дверима хтось кричав:

— Я ВІДМОВЛЯЮСЯ ВИХОДИТИ НА РЕЙД У ЦЬОМУ ПЛАЩІ!

— У вас немає вибору!

— Є!

— Немає!

— Тоді я плакатиму!

— Знову?!

— ТАК!

Міра моргнула.

— Це нормально?

— Абсолютно.

— Тут усі такі?

— Ні.

— Слава Богу.

— Деякі гірші.

Міра вже боялася питати.

Нарешті вони зупинилися біля великих дверей.

На них висіла золота табличка:

КОРОЛЬ БЕЗГОЛОВИХ

Нижче:

Будь ласка, не залишайте голови без нагляду.

— Це не може бути справжня табличка.

— Може.

— Чому?

— Через інцидент минулого місяця.

— Я навіть не хочу знати.

— Правильне рішення.

Скелет відкрив двері.

І Міра застигла.

Посеред кімнати сидів чоловік у розкішному чорному плащі.

На вигляд років тридцять.

Блідий.

Красивий.

З довгим сріблястим волоссям.

І без голови.

Точніше...

Голова лежала на столику поруч.

І пила чай.

Міра дивилася.

Голова дивилася на Міру.

Потім голова відпила чай.