А Ви вірите в долю?

— До сестри. У нас ніби традиція зустрічати новий рік разом. Цього року вона не змогла приїхати, тому хочу зробити їй сюрприз. А ви? — посміхнулася. Обожнювала такі подорожі потягом. Особливо перед якимись святами. Можна побути наодинці від всієї метушні, чи навпаки зустріти гарного попутника, з котрим захочеться побалакати.

— Повертаюся до дому від батьків. В нас теж, щось типу традиції, але цього року вони поїхали до гірськолижного курорту. От і вийшло, що перед Новим роком опинився у потязі. Навіть не уявляю, що робити самому у Новий рік.

— Невже немає друзів, до яких можна піти? Чи дівчини? Невже прямо один і нікого не має? — здивувалася так що навіть погляд перевела на співрозмовника.

— Про дівчину так і хочеться запитати, навіщо це вам, але не буду. Друзі є, але в них сім’я. Я там буду ні в кут, ні у двері. Деякі запрошували, але відмовляв, а деякі так само як батьки поїхали на відпочинок. Тому один. — засміявся той. — Хочете, я вам чаю чи кави принесу, усе одно збирався?

— Буду не проти чаю, дякую. — у відповідь мені кивнули, та піднявшись відкрили двері. Світло з коридору тотчас вдарило по очах і я відвернулася. — Але знаєте, у Новий рік дива стаються.

Трохи постоявши у дверях він лише якось сумно посміхнувся і закрив за собою. Паралельно з цим, у моєму волоссі знов завозились. Міцні тонкі кігтики зашкребли по моїй спині.

— Мишко! — завила, бо відчула як після переміщення домовичка залишаються не глибокі подряпини.

— Він тобі подобається? — проігнорував моє обурення він переліз мені на коліна.

— Ти що таке кажеш? Ми й години ще не знайомі. Яке подобається? — не стрималася і закотила очі.

Зараз цей вредне створіннячко навіть і не задумалося, що ж воно запитало, а мені вже не зупинити потік своїх думок. Подобається? Єгор? Чисто по жіночі фиркнула, але все ж таки напружила свої мізки та почала міркувати. А чому ні? За останній час, я могла тільки й мріяти, що про своїх з книжкових чоловіків, навіть не намагаючись налагоджувати особисте життя. Та й зараз не буду, проте хто мені забороняє насолодитися часом у приємній компанії, раз вже доля зіштовхнула нас в одному купе. Двері які відчиняються відволікли від роздуму, я не відразу зрозуміла, що в мене на колінах лежав дух мого житла. Різко розвернувшись, щоб схопити блакитного підопічного побачила порожнє місце. Краєм ока помітила як невгамовний домовик лізе під стіл на батарею, намагаючись перелізти на бік чоловіка. Розуміючи, що мій попутник може побачити ласку, видала перше, що спало на думку:

— Єгоре, а Ви вірите в долю? — від цих слів чоловік аж спіткнувся, дивом не розлив чай, він глянув на мене широко розплющеними очима. Та я сама їх випучила, коли зрозуміла, що зморозила. Нестерпно захотілося стукнути себе по лобі. Ну і навіщо питається я це ляпнула? Нічого розумнішого не могла придумати?

— Вибачте, Катруся. А навіщо Ви питаєте? — гарне питання. Треба терміново вигадувати відповідь. Поки чоловік ставив чашки на стіл – я почала:

— Та просто задумайтеся. Нас звела доля в тому самому місці. Можливо, просто поговоривши ми вирішимо для себе щось доленосне. Можливо, звичайна розмова назавжди змінить життя одного з нас. — поки говорила, чоловік витирав руки, схоже трохи він тоді все ж таки пролив, а непосидючий домовичок в цей час випустив свій блакитний серпанок. Димка огорнула ноги попутника так, що коли він зробив крок – затнувся і полетів на мене. Чолові встиг виставити руки, одній упершись у стіну, а інший зовсім поруч від моєї голови. — Ну, хоч би без чаю. Вже тішить.