Місто у зірках за вікном

Плейліст до цієї глави: “Girl of my dreams”

Я сиділа у купе вагона та міркувала, як все ж таки маленьке створіннячко переконало мене поїхати до сестри. Ця нахаба зараз спала розвалившись блакитною тушкою у мене на подушці. Подумати тільки, сам зібравши мої речі вручив мені їх своєю магією, і закутав мене у рожеву зимову курточку, начепив шапочку і наче не бажану гостю виставив мене з дому. Тільки сказав, що він хоче поїхати зі мною – тому його треба покликати з собою.

І ось тепер, я сиділа дивлячись на вогники міста яке проїжджав потяг. Гадала, що я буду казати Марічці і її чоловіку, чому приїхала нічого не сказав. Але мої роздуми перервав грюкіт дверей, їх хтось відчинив. Озирнулась та так і здригнулася всім тілом. У дверному отворі стояла фігура у темній куртці, з темним волоссям. Я вимкнула світло, коли Мишко почав хропіти, тому зараз тінь з коридора падала на лице і не було змоги побачити хто ж стоїть переді мною.

— Д..доброї ночі. — привіталася я. Фігура виглядала масивно, було легко зрозуміти, що це чоловік, але у такому антуражі, він виглядає так, ніби виліз з якогось фентезі про магів. Точно, він виглядає зараз як відьмак!

— Доброї. — голос у чоловіка був сильний, трохи басовитий, але приємний на слух. — Пробачте, я вас не розбудив?

Замотала головою заперечуючи такому припущенню, та в усі очі спостерігала за новим відвідувачем. Чоловік поклав свою невелику валізу під спальне місце, а потім зняв куртку паралельно зачиняючи двері. Він був добре складений, та, проте виглядав трохи лячним, такий, рукою двине і від мене живого місця не зостанеться.

Здригнулася, бо відчула як маленькі кігтики заповзли під сорочку по спині, і так спритно ласка забралася до мене у волосся заплетене невеликим пучком, що я тільки диву далася.

Коли знову перевела свій погляд на попутника, той вже сидів опираючись о стіну навпроти вікна та щось робив у своєму ноутбуці. Не стала розглядати чоловіка, бо здалося ніби він спостерігає усе що я роблю. Тому я просто повернулася до перерваного заняття.

Краєвиди змінювали один одного. Темний ліс, світ ліхтарів у місті, зупинка на якомусь вокзалі, сопіння Мишка у моєму волоссі, стукіт коліс. Це все таке рідне. Таке мирне і звичне. Я підперла стіну навпроти вікна, і мені було добре. Я ніби знов повернулася в дитинство, ніби знову немає ніяких проблем і несподіваних змін. Мені було добре, і я була цим задоволено.

— Правда ж неперевершено? — пролунав у тиші голос попутника. Озирнулась на нього. Він сидів відклавши свій ноутбук і саме як я, дивився у вікно. Не дочекавшись відповіді, Відьмак відірвався від спостерігання пейзажів і глянув на мене з легкою посмішкою на губах.

— Так, неймовірно. — кивнула знову дивлячись у вікно. Зараз ми як раз проїжджали якесь місто. У темряві ночі, ліхтарі здавалися зірками які чомусь вирішили прийти на землю й показати дивовижну красу. — Коли їдеш потягом, забуваєш про метушливість міста. Можеш насолоджуватися видом та бути десь далеко у своїх думках.

— Та не перейматись через незроблені справи, бо поспішати нікуди. — усміхається чоловік і на його лице падає світло ліхтарів з зовні. Мені  здалося, що його волосся темне, але навпаки воно було світло русе, так само як і його щетина. Очі зелені ніби ліс ялинок, а харизма ніби у Деймона з серіалу про вампірів. — Єгор.

— А? А, я Катерина, можна просто Катя.

— Катруся. — посміхнувся він. — Куди їдиш? Завтра ж Новий рік.

Візуалізація Єгора: