Плюшевий ведмідь

— Тобто ти – мій? — заторможено мовила я, а потім несміливо провела рукою по створіннячку. Він такий милий, якщо ікла сховає.

— Так. — абсолютно спокійно відповіли мені й задоволено зафирчали. — Так, ну ти можеш відповісти, де Марічка?

— Та у себе вона залишилася. Посварилася з чоловіком і зосталась у дома. — знизала плечима я і встала. Блакитне звірятко у цей момент заповзло мені на плече. І знову зафирчало.

Так і що ми маємо? Переляк, блакитно-біле «щось», розкладену ялинку, та відсутність святкового настрою. Хоча напевне, я зловила галюни.

— Можливо молоко було зіпсоване. — подумала, коли мене не сильно вкусили за палець. — Але не сон.

— Воно було свіже. А я справжній домовий. — кивнула, схоже думки були уголос. Але не вірила. Ну справді, невже ви кожен раз коли збираєтесь ставити ялинку, знаходите якесь створіннячко з іклами?

— А ім’я у тебе є?

— А ти мені його давала? — резонно підмітили у відповідь. — Я домовий. Змінюю зовнішність і колір, коли змінюється господар. Ім’я мені повинна дати ти.

— Невже тебе до цього ніхто не називав? І доречі, ти багато кому показувався? Я живу тут декілька років, але бачу тебе тільки зараз. — зітхнула, підповзаючи знову до ялинки. Мізки заторможені, тому хочеться зайняти чимось руки.

— Ти моя перша володарка. Після того як ти переїдеш, в мене з’являться інші господарі й в мене знову зміниться ім’я. А не показувався – бо не треба було. Я допомогав тобі тихо, де прибирая, де вкривая тебе ковдрою, а де навіюючи на тебе натхнення. Доречі, твоя історія про домовичку мені сподобалася, але є одне питання чому вона людина? Це мене обурило, пані. — блакитне щось перелізло мені на коліна.

Істота, ну тобто домовичок був дуже прудкий та швидкий, але у слідчу секунду я побачила як він взмахнув лапкою і голубе марево охопило ялинку. Гілочки які до того чемно лежали у коробці злетіли у верх, а прикраси які були поряд почали одягатися на гілочки. Ялинка сама почала збиратися. Я здригнулась, коли на кухні щось гримнуло, але у слідчу секунду звідти вилетів пакет з борошном. Блакитне марево підняло борошно і воно закружляло по всій кімнаті ніби снігопад, це було просто прекрасно, адже на дворі лише лив дощ. Коли ялинка повністю зібралася і стала на місце борошно осипалося на гілочки, да так акуратно що я не побачила ні одної пилинки на підлозі.

— Це дивовижно! — вражено видихнула плескаючи у долоні як дитина. — Як ти це робиш?

— Магія. — профирчали мені й нахабно заповзли на руки. — Смачно…

— Смачно? Тобто? — здивувалася я, адже звірятко фирчало і ластилося у моїх долонях. — Що в тебе за форма взагалі, і чому домовичка не повинна бути людиною?

— Тому, що ми домові не приймаємо вид по типу людського. Ми можемо приймати який завгодно вид, але з тварин. От, наприклад я – ласка. Якій досі не дали ім’я. — обурено так профирчали, що мене зразу пройняло.

— Ти ж хлопець, так? Тоді давай ти будиш… Мишком. — постукавши себе по губах у задуму вирішила. Він настільки м’який і милий, що нагадує плюшевого ведмедя.

— Мишко? Мені подобається. — задоволено відповіли й раптом зірвалися з моїх рук і так швидко побігли до моєї спальні, що я навіть зреагувати не встигла.

— Гей! Тільки не пропадай! Ми ж тільки познайомились! — закричала я піднімаюсь на ноги й теж чимчикую до кімнати. — Ти… навіщо?

Картина маслом, блакитно-білий шерстяний хвіст стирчав з лежачої на підлозі валізи, а блакитне марево тримало мої речі, які одна за одною складалися акуратно у ту саму валізу.

— Поїхали до Марічки.

Візуалізація Мишка: