Ласки - бувають блакитними

— Хто б міг подумати, що на Новий рік залишусь наодинці з самою собою? — дивувалася я. Навіть не пам’ятаю коли на свята залишалася одна, без сестри.

Батьки загинули декілька років тому, а ми з нею залишилися одна в одної. Після загибелі близьких ми довго не говорили, а потім Марічка вийшла заміж. Я вирішила не заважати щастю сестри, зібрала усі свої скарби у невеличкий чемоданчик і поїхала жити до іншого міста. Десь через тиждень сестра приїхала, плакала та вибачалася. Ми тоді обидві плакали, за довгий час нарешті розказали що у кожній на душі. Сестра кликала мене переїжджати назад, але я була не приклонна. Авторці самвидаву було все одно де писати свої книжки, головне, щоб поряд був коханий усім серцем ноутбук, та філіжанка кави. Так я і зосталася поодаль від самої рідної людини, а зараз зосталася одна оскільки сестра посварилася з чоловіком через те що хоче поїхати до мене, а не до батьків свого чоловіка.

У нас з Марічкою була традиція, ялинку ми прикрашали разом. Я чекала до останнього, бо кожен рік молодша сестричка приїжджала до мене у гості на Новий рік. Але не цього разу. І от, завтра новий рік, а я тільки лізу на шафу за коробкою з ялиночкою. Цього разу вона здавалася мені важчою ніж завжди. Чи це я стала слабшою? Так, треба більше займатися спортом.

Вімкнувши новорічну музику для того, щоб підняти собі святковий настрій, я рушила на кухню де приготувала смачну каву з молоком та корицею. Підспівуючи під веселу пісеньку про дзвоники я усілася біля коробки з ялинкою та прикрасами. Доставши ножика розрізала скоч, та відкрила коробку, а у наступний момент закричала не своїм голосом.

У коробці було щось край дивне, голубе з білим відливом, а саме головне – живе. Це щось ворушилося, а у наступний момент на мене гледіли пара чорних як ніч очей. Я знову закричала, бо побачила у створіння ікла.

— Ну і чого ти кричиш як скажена? — спокійним голосом сказало "Щось". Сказало! Щось голубе, пухнасте і з іклами! Як на мене, тут є приводи покричати. — Та тихіше ти, божевільна.

— Т-ти..хто? — тремтячим голосом запитала сама вже здогадуючись.

Створіннячко було десь з мою руку, худе, бліде і блакитне. З іклами, чорними оченятами, та маленьким носиком з вусиками. Так то ж ласка. Таке маленьке дике звірятко. У моєї подруги є такий, він не дуже любить чужих та обожнює кусатись.

— Домовичок.

— Не підходь. — водночас сказали ми. — Домо…хто?

— Домовичок. — повторило створіння і я побачила як його ротик розкривається.

Значить не розіграш – підсвідомо підмітила я. Одразу ж згадалися казки та романи з участастю домових. Та я сама в одній зі своїх книжок писала про домовичку, яка була головною героїнею. А тепер що?

— Досить дивитися на мене як на восьме чудо світу, краще скажи – Марічка де? — «ік», який я видала після, було красномовне аніж будь-яка відповідь. — Катрусю, відімри. Де твоя сестра?

Ще один «ік» і я запитала зовсім не те, що хотіла:

— А чому ти блакитний?

Ласка як мені здалося зітхнула та вилізла з коробки. Звірятко робило це так елегантно, що я навіть задивилася. Створіннячко підбігало до мене, а я відповзала геть доки не уперлася в стіну. Блакитне «щось», скориставшись цим залізло на мене по светру і ставши на задні лапи взяло мене передніми за обличчя. Зазирнувши мені прямо у вічі воно голосно та розставляючи кожне слово промовило:

— Я твій домовий. Я змінюю колір, коли у квартири змінюється господар. Зараз це ти. А колір твоєї аури – блакитний.

Візуалізація Катрусі: