На кораблі

Холодний вітер пронизував наскрізь та я не відчувала його, бо мені від розуміння, що я знову залишилася сама хотілося обняти себе і жаліти. Стало так холодно і прикро, так боляче і гірко. Я зовсім одна. Знову одна серед чужого світу. Розвернувшись я просто пішла назад до каюти. Сіла на ліжко, підгорнув під себе ноги й просто дивилася у маленьке віконце. З ліжка не було видно моря, однак було видно небо, на нього я і дивилася не відводячи очі. Я не відчувала себе зрадженою, бо знаю напевне, що князь чимось мене підпоїв, можливо і моїх друзів, а потім просто підло вкрав. Та навіщо він так зробив, адже я згодна була плисти з ним до Гаруну. Та чомусь він вчинив по своєму. Було образливо і разом з тим я злилася. Хіба можна так діяти? Ще й мої речі й сайтаки залишилися в Славії. Хтось постукав у двері й вони відчинилися оскільки я мовчала. У дверях стояв Дарін Скагер, князь дволиких.

-Ти ображена,- почав він одразу,- я розумію чому. Та повір, що так потрібно було. Можу усе тобі пояснити, хоча і не повинен.

Я навіть не повернула голову у його бік, продовжувала дивитися у віконце. Князь стрімко підійшов до мене, схопив мене за підборіддя і повернув обличчям до себе.

-Не потрібно корчити з себе таку ображену і показувати до мене зневагу. Бо я теж можу те саме показати тобі. І повір, тобі це не сподобається та вилізе боком. Ти зараз встаєш і йдеш зі мною обідати. Поводишся чемно зі мною і моїми людьми. Нам плити ще п’ять днів. Отже, я чекаю від тебе розуміння. Після того, як я вирішу усі питання з твоїм батьком, ти більш за все будеш вільна, але не раніше. Морити себе голодом, кидатися в море не має жодного сенсу.

Князь пішов на вихід, у дверях зупинився.

-Ти йдеш? Я чекаю.

Робити нічого. Де в чому він правий. Морити себе голодом точно не має сенсу.

Йшли мовчки. Коли проходили повз матросів, ті в свою чергу теж замовкали й оглядали мене. Каюта князя виявилася не такою, на яку я очікувала. Не було пишного вбрання і прикрас. Все доволі скромно, проте помітно, що ліжко добротне і поспіхом було прибрано і навіть диван новий поставлений. Стіл вже був накритий. Дарін Скагер відсунув мені стілець і запропонував присісти. Сам обід був дуже смачним або я просто дуже зголодніла. Відірвавшись від своєї тарілки побачила посмішку чоловіка. Вона здалася мені дуже щирою, однак я засоромилась.

Що саме так розсмішило князя? Перше, що прийшло на думку, що я не по етикету їла, чи може занадто поспішала.

-Ти й справді дуже мила,- відповів на моє мовчазне питання,- хочеш десерт?
-Ні, дякую. Я наїлася.
-Я тебе бентежу?
-Є трохи,- не стала приховувати.
-Так чому ти бігла зі свого села? Ти мені так і не відповіла. Що трапилося?
-Нічого особливого. Я не схожа на равинійців, тому і не дивно, що мене вважали відьмою.
-Відьмою? -Сміявся князь, -не сміши мене. Де ти й де відьми!
-Не розумію тільки, це похвала чи образа?
-Констатація факту. Ти для равинійців може й не звична, проте на відьму не тягнеш. Занадто мила.
-То Ви мене погано знаєте.
-Ти ж знаєш вже, що до князя теж звертаються на ти. Я чув твою розмову з твоїм охоронцем.

Згадала Рохана, який можливо, місця собі не знаходить.

-Ви не добре вчинили вкравши мене. Вони ж там місця собі не знаходять.
-Ти.
-Що? -Не зрозуміла я.
-Не Ви, а ти.
-Добре. Ти погано вчинив.
-Переживаєш за них?
-Переживаю.
-Мені не потрібно, щоб вони заважали мені та плуталися під ногами. Я не збираюся без крайньої потреби тебе ображати, але і розбиратися з твоїми захисниками я теж не збираюся.
-Мої речі…
-Твої речі у скрині в тебе в каюті. Крім твоєї зброї, вона в мене. Віддам пізніше. Не хочу, щоб ти собі або комусь нашкодила. До речі, як ти ними вправляєшся?
-Якось вправляюсь.
-Я б подивився. Думаю, що ще буде нагода.- Впевнено промовив князь. -Скажи, а де ти дістала такі сайтаки?
-Перший подарував Рохан,- посміхаюсь згадуючи його,- я дуже була слабка і взагалі не вміла себе захищати. Меч для мене був непід'ємним. От він і вирішив, що сайтак це моя зброя. Другий подарував Шон.
-Койот?
-Так. Він і битися двома одночасно мене вчив.
-Він в тебе закоханий.
-Можливо. Та я не збираюся це з Вами… з тобою, княже, обговорювати.
-Чому ж? Мені просто цікаво, чим же ти їх усіх зачарувала?
-Зачарувала? Отже, ти вже змінив свою думку? Я все-таки відьма? -Спантеличено запитала.
-Відьма? Ні! Радше маленька ніжна кішечка,- кепкує з мене.

А мені так неприємно стало. Наче я мале дівча, яке можна цькувати й насміхатися.

-Можливо і кішка, проте не маленька, а з зубами й кігтями. І думаю, що обід закінчився. -Встала за столу. -Дякую. Все було дуже смачно.

Він не став мене затримувати. Дорогу до своєї каюти я знайшла сама. Перевірила скриню, мої речі й справді були тут, ще б забрати свою зброю. Бо без неї почуваюся беззахисною. А навкруги мене купа чоловіків. І крім слова князя іншого захисту я не маю. Як у воду дивилася. Треба було сидіти у своїй каюті та до кінця подорожі не висовувати свій ніс без супроводу. Та гарна думка, як відомо, приходить занадто пізно.

У вечері, після вечері, я не стала вести душевні розмови з князем і відразу відправилася до себе. Та по дорозі залюбувалася заходом сонця. А потім нічною тишею і хвилями, які неспокійно билися об корабель, штовхаючи його у перед, вітрила розвивалися і шелестіли. Настільки все для мене було незвично, дивно і цікаво, що я не почула наближення матроса.

-Сумуєш, красуне? -Він схопив мене за талію і притиснув до себе. -Я допоможу тобі позбутися твоїх невеселих думок. Давно в мене не було жінки.

Від нього тхнуло потом і рибою, чоловік був високий, жилястий й підтягнутий. Усі мої спроби вирватися не приносили успіху, а спроба закричати, закінчилася важким ударом по щелепі. Вона добряче хруснула і я знепритомніла. Прийшла до тями від крику, що пронизував до кісток, щось божевільне в ньому було.