Кінець подорожі

Не можу описати словами радість від зустрічі зі своїми. Коли нас знайшли, чи то ми на них вийшли, сил не було взагалі. Ми з Агнесою просто впали знесилені, голодні. До каравану нас несли. Мене Рохан, вовчицю чоловік з її супроводу. Поряд бігли два койоти. Мене загойдувало на грудях у мого друга і вже засипаючи, посміхнулась, бо тепер я знаю, як брати Бамашеге й Агнеса Біла виглядають у звіриній іпостасі. А Рохан же не знає, що я вперше обернулася.

-Я чорна пантера, -прошепотіла Рохану засипаючи.

Спалося б солодко, якби не голод, який пожирав мене з середини. Вже все зводило і вимагало терміново з’їсти корову. Я відкрила очі. Ми рухалися. Висунула голову зі своєї повозки й зустрілася з розгубленим поглядом мого захисника, який відразу змінився на сердитий. Я відчула, що зараз буде наганяй.

-Мене не сварити. Я ні в чому не винна, усе випадковість. Головне, що жива. Так же? Але якщо мене зараз не погодують, то я вмру з голоду. -Тараторила швидко, щоб Рохан не міг вставити жодного слова.

Моя хитрість і промова мали потрібний мені результат. Рохан змінив вираз обличчя, очі почали посміхатись, хоч він і намагався втримати посмішку. Я була нагодована. Після знову спала, бо наповнивши шлунок їжею, я, здається, наповнила нею і голову, яка просто впала і стала досипати недоспане.

Вже ввечері біля вогнища ми ділилися враженнями. Чоловіки нас журили, сварили й навіть лаялися. Та все ж усі були дуже раді, що ми знайшлися живі та здорові. Я розповіла, що обернулася. У койотів горіли очі й вони вимагали, щоб я продемонструвала. Здавалося, що між нами не було тих подій, загравання від Шона і ревності Юлія. Схоже брати порозумілися або просто вирішили поки взяти паузу. Та почувши, що я змогла обернутися їх очі горіли азартом. На допомогу прийшла моя вже стовідсотково подруга. Вона пояснила в чому проблема. І що мені важко поки що дається оборот.

-Ларія зараз неначе наші діти, коли вперше обертаються. Їй треба вчитися контролювати цей процес. Я буду з нею займатися. А ви, -вона сердито поглянула на койотів,- не насідайте на неї. Наберіться терпіння, а то і до біди близько. Час був вже далеко за північ, а ми все не могли наговоритися.

Наперебій з Агнесою розповідали про маленького фистанця. Чоловіки слухали розкривши роти, а ми не тільки переповіли неймовірну історію, бо були першими, хто міг описати цей загадковий народ, а ще і героїнями. Впору було за подвиги давати медалі. Щось на кшталт цього сказав дядько Ігнат. Коли вже розходилися, він обняв мене міцно.

-Ти мене дуже налякала. І не тільки мене, -видно, що він щирий у своїх почуттях і це гріло мене і дарувало ні з чим не зрівняне почуття дому,- я радий, що з тобою все добре. Старий вже я для таких стресів.
-Не старий, -сміюся,- ще є час осісти та завести сім’ю.
-Є ні! -Заперечує,- я вже там бував. Мені моє життя до вподоби. А от Рохан милується тут з однією жіночкою.
-Я знаю, тільки йому не кажи, що я знаю,- підморгую,- нехай шукає слова, як мені пояснити.

Це справжнє щастя мати таких близьких людей і тепер вже і дволиких. Цього ж вечора і тітка Роза розповіла про відносини з Роханом. Тільки він сам усе маявся, та так і не наважився усе розповісти.

Дні потекли далі. Нескінченні тренування, заняття з Агнесою, читання книги, що подарувала кохана мого захисника. У вечорі я просто падала без сил, така була виснажена. Та вперто продовжувала займатися. Медитувати я таки навчилася і навіть обернулася самостійно туди й назад, правда під пильним наглядом вовчиці. А потім демонстративно пробіглася у своєму новому вигляді через усю низку обозів. Я неквапливо бігла й отримувала ні з чим не порівняне задоволення. Я завжди мала гарний слух і зір, та те, що відбувалося зараз було у стократ краще. Чула навіть шепіт, відчувала запах кожної людини в каравані й мені це подобалося. Я вперше була вільною.

Моя поява викликала бурхливу реакцію. Хтось сахався і сіпався, а хтось зачаровано звертав голову і чутливо вдихав повітря у слід. Брати Бамашеге обернулися обоє. Почали виводити біля мене тільки їм зрозумілі дії. Вони вихвалялися і закидували мене компліментами. Я звичайно отримувала від цього задоволення, та вдавала ніби й не помічаю їх дій.

Одного вечора я лежала біля Рохана. Він погладжував мою голову і спину, розповідав, що я красуня, а я вдоволено муркотіла.

-Ларіє, -я повернула до нього голову і подивилася в нерішучі очі,- я тобі маю дещо розказати. Річ в тому, що я закохався. Ти може будеш сміятися з мене вже немолодого. Скажеш, що сивина в голову і біс в ребро. Я сам не очікував. І це взаємно. Ну от.

Я піднялася, підійшла впритул до сидячого Рохана і потерлася об його щоку. Він мене не чув, на відміну від Агнеси й койотів. Та думаю, що він і так усе зрозумів. Я була дуже за нього рада. Він заслуговує на щастя. І я вже знаю, що тітка Роза вирішила, поки має сили та здоров’я розділити роботу і шлях на чверть ведмедя.

Наша подорож підходила до завершення. Не без втрат ми перетнули гори. Вже виднілося підгірне місто Славії. Тут ми відпочинемо, поповнимо запаси та через тиждень будемо у торговому портовому місті Горів, де розпрощаємося з нашими супутниками, відпочинемо, наберемо новий караван і відправимося назад. Агнеса запропонувала відправитися з нею. Я відмовилася. Вирішила повертатися з дядьком Ігнатом, Роханом і тіткою Розою і новим караваном до Равинії. Мені не хотілося прощатися з новими друзями. Та я не бачила свого майбутнього тут. Та й в Равинії не бачила, просто слідувала за своєю сім’єю, яка в мене з’явилася в тяжких умовах подорожі.

Містечко Фистан, яке, мабуть, назване на честь гір, зустріло нас вечірнею метушнею. Кілька обозів від нас відокремилися відразу. Вони далі відправилися самі. Попрощавшись ми направилися до гостьового дому, де я нарешті по людські поїла, покупалася і виспалася.

Нескінченні снігові простори нарешті закінчилися. Остогидлі дні, де кожен схожий на попередній, залишилися позаду. Я з дитячою радістю насолоджувалася людьми, які бігли по своїм справам, за міською метушнею, за гарячими смачними стравами, за ліжком і теплими ночами. Ці кілька днів у Фистані, дали відпочинок моєму, стомленому переходами й тренуваннями, тілу.