Фистанці

Агнеса мене підганяла, як знайшли речі.

-Швидше одягайтеся, та вирушаймо. В нас кожна хвилина на рахунку.

А я оторопіло б'ю хвостом і не знаю, як повернувся у своє людське тіло.

-Не знаєш як? Побажай просто,- підбадьорила мене.

Я побажала раз, потім два, потім ще з десяток, без результату. Подивилася на Агнесу, яка вже стояла одягнена.

-Ось що означає не вміти медитувати,- гірко сказала вовчиця. -Давай свої речі і йдемо поки так. А ти постійно уявляй, як стаєш людиною. Шукай в собі Ларію.

Я й шукала. Уявляла себе дівчиною з руками й ногами і довгим чорним волоссям. Потім думки перестрибували на згадки про дім, сестру, племінників, на хлопця, що женихався, та не став чоловіком. Думала про нових друзів, які стали ріднішими, аніж й справді рідні люди. Бо я впевнена, що вони не покинуть у біді, не підуть на поводу у кого б то не було. Ми все пробиралися через кучугури, я все уявляла й уявляла, а не оберталася назад.

-Що ніяк?- Важко зітхнула Агнеса.

Я лише похитала головою.
Починаю тривожитися і впадати у відчай. Життя починає здаватися закінченим і без таких звичних речей. Тепер я буду домашньою тваринкою для Рохана. І справді навіщо йому дівчина, якщо в нього тепер є жінка. Тітка Роза буде чудовою дружиною і напарницею для мого захисника. І сподіваюсь, що вони візьмуть до себе велику чорну кішку. Так себе шкода стало, я перестала йти далі, сіла і почала гірко нявкати.

-Ти чого?- Злякалася Агнеса, почала гладити мене.

Було дуже приємно. Тепер я знаю чому коти муркочуть. Зараз і я муркотіла. Рука вовчиці, не дивлячись на довколишню температуру, була теплою. Я згадала, як ми сиділи в екіпажі й вона тримала свою руку в мене над животом. І казала, щоб я відчула тепло, та чомусь зараз я відчула страшенний холод, неначе я зовсім оголена.
Оголена?
Моїй радості не було меж. Я обіймала Агнесу, поки перестала відчувати ноги, які босі стояли у снігу. Одягалася цокотячи зубами. А потім, ще довелося скакати, щоб зігрітися. Та робила я це сміючись і пританцьовуючи.

А от зараз вже хотілося роздягнутися, бо було вже навіть жарко, настільки швидкий темп задала Агнеса.

- Агнесо, стій! Ти хоч розумієш, куди ми рухаємося? - Бо в мене закралася думка, що ми просто безцільно рухаємося по сніговій нескінченній пустелі.

Ноги вгрузали й від того було ще важче. Я почала хіхікати, бо подумалося, що це найвибагливіше тренування. В мене ноги вже відмовлялися рухатися.

-Чого хіхікаєш? -примружившись, запитала Агнеса.
-Подумала, що тут ми з тобою і згинемо, - а сама подумала про те, що добре, що вийшло обернутися назад, бо я хоч кішок і люблю, та залишитися на все життя пантерою, якось не всміхалося мені.

-Все! Перепочиньмо?- Заблагала я.
-Давай, -на її обличчі з'явилося полегшення. Було видно, що вона теж стомилася, проте намагалася здаватися сильнішою, щоб мене підтримати.
- Розкажи мені про дволиких. Я знаю тільки те, що Рохан розповідав.
-Що ти хочеш знати?
-Хто у вас король? Який уклад життя? Мені все цікаво. Ти казала, що хотіла за допомогою звернутися до князя, та виникли нові обставини. Розкажеш?
-Усе не розкажу, на те є причини. Та те, що тобі потрібно знати, звичайно. Ну, по-перше, в нас не має короля. Князь - це і є наш правитель. Зараз князям Дарін Скагер, я його особисто ніколи не бачила, та кажуть, що це дуже суровий чоловік, один з самих сильних. Ніхто не наважується заперечити його княже місце і викликати на бій.
-А чого ж тоді ти не звернулася до нього? -Зацікавилася я.
- Бо моя доля в Славії. А в князя своя доля.

-А в мене? - Хотілося хоч трохи підняти завісу майбутнього і незвіданого.
-І в тебе своя, -невстигла договорити, як сніг під ногами провалився і ми знову летіли вниз.

На цей раз я вже репетувала разом з вовчицею. І падали ми не так, як першого разу, а більш скочуватися, як з гірки. Якби сніг не падав разом з нами, то ми б добряче приклалися б спинами, ще б ноги поламали. А так хоч і відчутно та не смертельно.
Вставали й кректали неначе старі, подивилися одна на одну і зареготіли. Чи то ситуація була кумедна, чи від напруження, яке виходило з нас таким чином.

-Такого я точно не передбачувала,- витираючи сльози й не перестаючи сміятися, сказала дівчина, -що далі не уявляю, тому і не питай.

Огледілися. Ми знаходилися у великій просторій печері. Тут було тепліше ніж зовні. Однак зверху все одно висіли величезні бурульки. На землі де інде, замерзли невеликі калюжі. Ми обережно рушили вперед. Печера перейшла у вузький прохід. Йшли одна за одною, аж поки прохід не став звужатися і став нижче. Нам вже доводилося пригинатися. В якийсь момент я вже подумала, що ми застрягнемо. Бо навіть для нас, двох невеличких дівчат, було вже важко протискатися вперед.

-Вертаймося, Агнесо. Бо ще трохи й ми застрягнемо. Й так доведеться задкувати.
-Чекай, попереду бачу світло.- Радісно вигукнула вона.

Я полегшено зітхнула, бо перспектива назавжди залишитися в цих печерах мене лякала. Дивно, що ще в проході не водилася ніяка живність. Лише я про це подумала, як мене охопив жах і я почала поштовхувати та навалюватися на Адресу. Це призвело до того, що ми вивалилися з вузького проходу у ще одну печеру.
Агнеса вилаялася, я ж попросила вибачення. Коли ми прийшли трохи в себе, то помітили зацікавлений погляд якогось створіння.

Мені про таку істоту не розповідали і я навіть не уявляю, хто це може бути.

-Хто це?- Шепочу вовчиці.
-Є тільки припущення,- шепоче у відповідь вона.
-Ну? - Нетерпляче, бо воно підходить ближче.
-Фистанець.
-Це наша смерть? Але ж казали, що вони потворні, а цей доволі милий.
-Ніхто ж живим не повернувся,- забрала останню надію на порятунок.

В цей час маленька істота, прислуховуючись до нашої розмови, наблизилась. Вуха великі, відстовбурчені й загострені на кінчиках. Не вуха, а лопухи. Великий приплесканий ніс, задертий кінчик, який вивертає зовні ніздрі. Очі теж немалі й здаються такими довірливими та зацікавленими, пухкенькі щічки, рученята і ніжки. На перший погляд, неповоротке товстеньке створіння. Майже повністю оголене, тільки шкіра якоїсь тварини, схоже на тура, прикривало маленьке тіло і чималий животик.