Варлок

Ранок зустрів мене сонечком і гарним настроєм. Осінь вже настільки увійшла у свої права, що сьогоднішній, майже літній здавався дивом. Настрою додала ночівля на ліжку і гаряча вода вчора у вечері. Зараз деякі мої випрані речі сушилися по всій кімнаті. А я вся чистенька і свіженька була готова спуститися вниз до сніданку.

Вчора домовилися з Роханом, що я як буду готова потарабаню йому у стіну, він у сусідній кімнаті. Заборонив без нього навіть ніс показувати у коридор. Він не заставив на себе чекати. Тому вже за кілька хвилин ми спускалися до їдальні. Не дивлячись на ранній час усе приміщення було заповнене народом, переважна більшість - наші. Хоча дивно, мало хто міг собі дозволити зупинятися в таких постоялих дворах. Я взагалі тут була на правах підопічної Рохана, саме він оплатив мені кімнату.

Коли ми вперше зупинилися в місті я була категорично проти його оплати за мене і в нас була дуже серйозна розмова. Рохан пояснив, що він не має на мене матримоніальні плани. А опікає мене як дитину і не може інакше, так заведено у його народу. Я прийняла його пояснення і просто отримувала задоволення, що хтось про мене піклується.

На нас вже чекали. Ігнат віддавав накази чоловікам. Що купити, де знайти коваля, щоб відремонтувати обоз і підкувати коней та інше. Митько щось жував, навіть не відразу помітив нас. Він зупинився в іншому постоялому дворі, тому ми не бачилися. Домовились ще звечора, зустрітися тут і піти гуляти містом разом.

-Смачно? -Запитала я, а він від несподіванки ледь не подавився.
-Було,- як відкашлявся.
-А чого нас не почекав? -Сіла поряд на лавку.
-Їсти дуже хотілося. Вчора не повечеряв. А сюди прибіг, а тут так смачно пахне, не те що в нас, якоюсь протухлою капустою.

Рохан замовив нам теж саме. Після сніданку обговорили плани. Мій захисник не підтримав їх. Бо відпускати мене саму був категорично проти.

-От скажи, Рохане, як я жила до зустрічі з тобою? -Почала вже сердитися на надмірну опіку.
-Погано! -Як відрізав і не поспориш.
-Я не буду сидіти увесь день у кімнаті. Я хочу з Митьком на Академію подивитися, на площу сходити. А ти сам казав, що в тебе справи.
-Тихо! Досить кричати! Вас у сусідньому місті чутно,- підійшов Ігнат. -Рохане, давай так. Ти зараз по своїм справам ідеш. А я поки вільний відведу дітей до Академії.

Почувши про дітей, ми з Митьком засмучено засопіли. Ну Митько гаразд. Він ще дитина. Та чого вони мене до дітей прирівнюють я ж вже доросла. І от що їм сказати?
-Ти теж дитина, -сміється Рохан.

І от як він здогадався про що я думаю.

На тому і порішили. Рохан відправився по своїм справам. Мали зустрітися по обіді з ним на площі. А зараз рушили з Ігнатом до Академії, дізнаватися про вступ і просто пообдивитися. Ігнат Рудий йшов попереду поважно, ми радісно підстрибуючи поряд. Я вертіла головою на всі боки, а потім подивилася на Митька, він теж озирався і на обличчі було мав дещо дуркуватий вираз обличчя. Нічого, йому ще жити в цьому місті, звикнеться. Все настільки було для мене в дивину, що я не помітила і влетіла в якогось чоловіка. Міцне тіло витримало мін натиск без проблем, а от я була б не в дуже гарному положені. Чоловік блискавично схопив мене за рукав, якій аж затріщав.

-Куди преш? -Почула я сердите.
-Відпустіть, шановний, дівчину. -Прогуркотів поряд Ігнат.

Рука розтиснулась і я ледь встояла на ногах. Я так розгубилася, що і слова промовити не могла. За мене говорив Ігнат. І між чоловіками зростала напруга. Та Ігнат не був би головним, якби не вмів загладжувати кути. Чоловіки швидко заспокоїлися і ми вже хотіли рушати далі, коли незнайомець вперше звернувся до мене.

-Якого роду? Чого сама? Де супроводжуючі? -Я здивовано кліпала очима і не знала, що на це можна відповісти. Прізвище моє питає чи що? І йому повилазило чи що це за питання? Адже бачить, з ким я йду.
-Я не сама, - і в перше поглянула йому в очі.

Розуміння, що переді мною не людина, прийшло миттєво, бо очі казали самі за себе. В людей не буває таких очей, не буває такого хижого погляду, такого розрізу. Сам чоловік мав доволі екзотичну зовнішність, трохи подовжений тонкий ніс, засмагла шкіра, жовті очі й сильно стиснуть невдоволені губи. Він дивився на мене і чекав відповіді. В усій його поставі читалося, що він не звик до заперечень.

-Ми її супровід! -Відізвався Митько, який нарешті відірвався від розглядування чоловіка.

Той і собі зневажливо глянув на хлопця і знову повернувся до мене.

-Родичі де?
-Яке вам діло до моїх родичів? Ви кудись йшли? То й ідіть далі у своїх справах? -Розвернулася і пішла вперед.
-Щеня,- прозвучало з насмішкою у спину.

Я йшла, а у мене все кипіло в середині. Та що він собі дозволяє? І я б була не я, якби не обернулася і не крикнула йому у слід: «Хам». На що почула регіт. Йшла так швидко, що Митьку з Ігнатом довелось мене наздоганяти.

-Чого це він до тебе причепився? -Цікавиться Митько.
-Поскаржитись хотів родичам, мабуть, на доньку недотепу. -Буркнула у відповідь.

Ігнат промовчав, та щось собі замислив, по очах бачу.
Настрій погіршився, я була роздратована і мені хотілося спустити пар. Я вже казала, що я не відповідаю вимогам ідеальної нареченої. Не тільки зовнішністю, а й не мовчазною і непокірною вдачею. І це помітив і мій друг.

-Ларія, от мені все в тобі подобається. І навіть твоя підліткова зовнішність. Та в тебе характер як в хлопця. От хто тебе візьме заміж з таким норовом? Ти по віку вже б могла двох дітей мати,- сміється,- а ти як хлопчисько зараз, бігаєш, тренуєшся і намагаєшся мечем махати, хоча ледь його в руках тримаєш. От хіба так дівчата роблять?
-Роблять,- заступився Ігнат, -то ти ще справжніх дівчат не зустрічав. Наша Ларія, ще знайде свого чоловіка. Ваші сільські увальні не для нашої красуні. Їй воїн потрібен.
-Таке скажете, Ігнат, -засоромілась я.- І чого саме воїн?

Митько трохи насупився, після порівняння сільських чоловіків з увальнями, проте і йому було цікаво що відповість Ігнат.