За караваном

Караван прямував до сусідньої держави Славії. В ньому їхали обози різних торговців, які везли свої товари до сусідів. Ігнат Рудий не тільки керував усім караваном, він займався охороною. Наймав потрібних людей, щоб подорож була зручною і безпечною. Він вирішував, коли й де зупинятися. В каравані було приблизно чоловік сорок і ще пів сотні найманців. Я побачивши таке грандіозне зборище - злякалася. Бо крім людей, була ще величезна кількість худоби: корів і коней, яких теж везли на продаж. Та виявилось все не так і страшно. Мені не треба було ходити біля них. У торгівців були свої люди. Я тільки іноді допомагала, щоб не затримувати інших. Про готування їжі, теж не так все, як гадалося, вийшло. Адже вдень караван не зупинявся. Тихо, повільно, але рухався. Їли те, що кожен мав у себе в мішках і сумках. А ввечері я готувала і тільки для найманців. І мені допомагали по черзі.

А саме чудове з усього це те, що разом зі мною в каравані їхав і Митько. От де була радість від зустрічі. Найсмішніше, що помітили один одного вже у вечері, як стали на ночівлю. Увесь день я сиділа на одному із возів, через те, що не вміла верхи, і корила себе за вчинок і боялася погоні. Навіть не розглядала тих хто долею був моїми супутниками. Мої думки й душу гризла совість. Вона не давала мені розслабитися і відпочити та навіть ночами цей чоловік приходив до мене у снах, щоб нагадати, що я вбивця. Я навіть не знаю, коли його знайшли, бо так поспішала втекти якомога далі, так боялася опинитися на місці, де його покинула, що навіть думки не з’явилось перевірити. Я сподівалася, що ніхто не здогадається про мій злочин. І коли його знайдуть, то на мене навіть не подумають. Це звичайно, не гарно і мерзотно, проте нічого з собою не можу подіяти, мені було дуже страшно. Дуже не хотілося бути повішаною. Митько одразу помітив, що зі мною щось не те.

-Щось ти дуже збентежена і не така, якою я тебе пам'ятаю. Сіпаєшся постійно або повністю не тут думками. Що в тебе сталося за цей час, що ми не бачилися?

Ми сиділи біля вогнища. На стоянці вже потроху стихало. Хтось вже пішов спати, хтось заступив на чергування. Біля нашого вогнища сиділи тільки ми з Митьком. Спати було ніколи, стільки усього хотілося обговорити. Ледве поодаль гуртівники й в'ючники весело проводили час за випивкою. Десь хтось завів сумну пісню про кохання. Я не знала, що відповісти Митьку. Правду не могла сказати, а обманювати не хотілося.

-Так собі розмірковую. Думаю, що далі робити. Адже людині без мети й шляху ніяк. Тітка моя померла, даремно шукала. Я на розпутті й куди рухатись не знаю. В тебе є ціль, ти розумієш, куди рухаєшся. А я ні.
-А ти уяви, що ти просто мандрівниця. Зараз ти їдеш через усю Равинію. Побачиш як живуть люди у різних куточках нашої країни та навіть попадеш до Славії. Проїдеш крізь гори на заході. - Намагався мене підбадьорити Митько.
Мовчали. Я роздумувала над словами Митька. Він про щось своє.
-Знаєш, Ларіє, я так рвався вчитися. Уявляв, як вирвуся з села, об’їду пів країни, а коли прийшов час прощатися з батьком, то ридав як дитина. Я сумую. Не знаю як мати прийме, що я пішов. Не заздрю батькові. Мама йому задасть прочуханів. Ех,- гірко,- батько теж пустив сльозу. Чи побачимось ще колись?
-Обов’язково побачитесь. Ти ж не на все життя їдеш? Закінчиш свою школу магії і повернешся.
-Ні, в селі мене не приймуть. Треба шукати себе там де є місце для таких як я.
-Може й так, -зітхнула.

Важко таке прийняти Митьку. Я його дуже добре розумію. Його дома чекають і люблять. Аби мене так хтось чекав, то я б в житті ніколи б не поїхала з дому, не покинула б матір з батьком. Я й Марфу би не покинула, аби не обставини. Треба вчитися жити інакше і в інших умовах. Може й правий Митько, треба дивитися вперед і вірити, що я велика мандрівниця. Треба навчитися усього, що може мені знадобитися в нових умовах. От зараз і почну.

-Митько, а конячку батько тобі купив?
-Ага! Красивий, скажи? -Радісно. - Батько усі вторговані гроші на мене витратив, важко їм прийдеться.
-Не переживай, він про тебе подбав. Йому дуже важливо було, щоб ти ні в чому не зазнав потреби. В нього буде менше за тебе боліти. А конячка в тебе чудова. Навчиш їздити?
-Ти не вмієш?- Хитаю головою,- дівчисько.
-От я тобі, -блазнюю.
-Вмовила! Навчу. Нам їхати довго, треба якось час гаяти.

Наступного ранку я ледь продрала очі. Та й товариш мій ходив і в ногах плутався, бо майже до світанку просиділи, проспали ледь кілька годин. В мене була робота. Треба швидко нагодувати нашу групу і допомогти з худобою, бо час рушати далі.

Півдня я проспала на возі, сонце вже було в зеніті, як я подивилася на світ божий, як розумна людина. Митько теж проспався, правда йому довелося це робити на коні. Ще вчора він мені зізнався, що йому теж важко дається подорож верхи. Бо він хоч і вміє, а такі переходи ще жодного разу верхи не робив.

Потягнулися дні, тижні мого нового життя. Спочатку кожен попередній день був схожий на наступний. З ранку робота, а потім довгий день переходу, ввечері знову робота, розмови біля вогнища ні про що, ніч і знову такий же день. В мене було багато вільного часу, отже була нагода сумувати, тужити та боятися. А боялася я всього: і минулого, і майбутнього. Іноді, коли зустрічалися нам вершники, я гадала, що то по мою душу та уся стискалася від передчуттів. А потім з полегшенням видихала.

-Ти чого така полохана? -Запитав якось Гнат Рудий жартома.- Є що приховувати?

Я промовчала, а ввечері, як вже і повечеряли, він запросив мене на розмову.

-Розказуй, дівчино, що ти накоїла і від кого біжиш? І кажи як є. Відчую, що брешеш або замовчуєш, віддам тебе патрульним. Нехай вже вони розбираються.

Була не була, розказала все як є. Чого з села бігла, що в місті робила і про вбитого розповіла. Витирала водоспад сліз рукавом, хлюпаючи червоним носом. А потім і завивати стала.

-Я не хотіла, Богом клянуся! Я так злякалася тоді… просто вдарила, що під рукою було… і до вас прийшла… нікуди більше… я не хотіла! Я боюся… спати не можу. -А потім витерла сльози. Перестала плакати, тільки дихала тяжко і намагалась зупинити скажений стук серця. Подивилася в очі Рудому, -Й справді, віддайте мене вже варті, та хай вже вішають, бо я так більше не зможу. Знесилилась.