До міста

Ранок виявився сирим і прохолодним. Скоро осінь, то ж це закономірно. Ранкова роса намочила ноги й спідницю. Ще сонце повністю не піднялося, а я була вже далеко від села. Те, що чекало мене попереду неймовірно лякало і разом з тим бентежило своєю незвіданістю. Я намагалася підбадьоритися й уявляла, як доберуся до міста, знайду тітку, зупинюсь у неї, буду їй допомагати або знайду собі роботу. Як ніхто не буде мене дражнити й сміятися з мене. Адже ніхто не знає мене і є усі шанси розпочати своє життя спочатку.

Розмірковуючи над своїм майбутнім, я дійшла до великого села Крінки, куди наші селяни їздили на ярмарку. Ноги з незвички стерла до крові. Все ж таки моє взуття не було розраховане на таку подорож. Тому маючи якийсь запас грошей, вирішила купити собі щось нашквар шкіряних чоловічих черевиків. Можна взяти навіть для хлопчака, хто там буде роздивлятися, а ноги будуть цілі. Добрі люди вказали, куди йти. Знайшла швидко, та й важко було не знайти, усі обози рухались в ту сторону. Крім черевиків, купила й дещо з теплого одягу, адже ночі вже холодні й де я буду ночувати не відомо. А ще я зговорилася з дядьком, який з сином їхав до міста. Їхали з далеку, з надією розпродати там свій мед дорожче. От я до них і напросилася. Так і веселіше, і швидше, і безпечніше.

Дядька звали Мироном. Ще міцний чоловік, він так маневрував величезними бочками, що вони хрустіли під його руками. Коли побачив моє здивування, то обличчя розсікло безліччю маленьких зморшок навкруги очей і рота, які бувають у веселих і добрих людей. А коли не посміхався, то на загорілому обличчі промінчиками біліли ці зморшки «радості». Хлопця він кликав Митьком. Такий же життєрадісний, як батько. Світле, пшеничного кольору коротке волосся, яке стирчало у різні сторони, вигорілі на сонці брови та веснянки, які обліпили усе обличчя, навіть вуха. З ними було весело і цікаво. За розмовами та жартами час летів швидко.

Я з Митьком спати на ніч вклалася під возом, дядько біля двійки коней. Я вперше подорожувала і мені усе було цікаво, а зараз, коли зірки зійшли на небі, усе здавалося романтичним і чудовим. Хотілося поговорити. Я вже розповіла своїм новим знайомим, куди й навіщо йду. Роки свої не приховувала, вирішила, що нечемно так робити. Вже як є, так є. Та, на моє здивування, ніхто нічого не казав. Мені це подобалося. Зараз лежачи під возом ми теревенили з хлопцем про усіляку дурницю. Дядько на нас прикрикував, щоб заспокоювались і спали. Та де там! Ми просто стали розмовляти пошепки.

-Хочеш, я тобі відкрию таємницю?- Прошепотів мені на вухо.- Я хочу піти від батька, як в місто приїдемо.
-Ти здурів, що ти вигадав?- Захвилювалася я.
-Я вже давно вирішив. Я поїду до Варлока, пійду вчитися магії. -І так це гордливо прозвучало.
-А що, в тебе магія є? -Сміюся, бо прийняла за жарт.
-Є, я навіть щось вмію. Ось дивись.

Він вирвав стеблину якоїсь рослини, що росла під возом і в його руці вона продовжила рости.

-Диво, -зітхнула я, а потім ледь не закричала,- то ти відьмак?
-Чого відразу відьмак? Я чародієм буду.
-І з нечистим знаєшся? - Мені стало моторошно.
-Ні з яким нечистим я не знаюся. Я думав ти інша, а ти така ж дрімуча як і наші селяни, - і відвернувся від мене.

Мені стало трохи соромно. Він мені таємницю відкрив, а я от так його відьмаком назвала. Але хто ж він, якщо силою такою володіє. У нас відьмами кличуть і гонять геть жінок, якщо у відьомстві підозрюють. От і мене засудили, хоча ніяка я не відьма. В мене взагалі ніяких здібностей немає. Усе чим я можу пишатися - це гарна пам'ять. Тому я швидко і на льоту усе хватаю і читати-писати навчилася швидко. Ще я дуже уважна, тому відразу знаю, коли племінники до мене підкрадаються і знаходжу їх одразу. Петро колись брав з собою у ліс і казав, що з мене непоганий мисливець би вийшов. А так я звичайна сільська дівчина з незвичайною для села зовнішністю.

-А де знаходиться Варлок? -Запитала, щоб Митько на мене не ображався.

Та і цікаво було. Вперше таке диво бачу. Колись дяк розповідав, що в далеких країнах є такі люди, які дива усілякі вміють робити. Я в нього тоді запитала, чи бачив він ці дива. Відповів, що бачив. Та я думала, що вигадує. Щоб малечі було цікаво.

-Далеко звідси, -знову повернувся до мене, -не один день їхати.
-І що, там справді вчать магії? От так сказав слово і дощ пішов? -Недовірливо розпитувала я.
-А як же. У всіх вміння різні. От вони спочатку дивляться, хто що вміє, а потім вже вчать.
-А звідки ти про це знаєш?
-У нас в селі жив старий дід. Він помітив, що в мене є сила. І він розповів, що мені вчитися треба. Він потроху щось мені розказував, вчив і допомагав. Та більше вже не буде. Помер того місяця. - З жалем в серці розповів Митько.
-А він звідки знає? Теж має силу?
-Мав. Розповідав, що колись був сильним чаклуном. Наробив якихось дурниць. В нього магію забрали та вислали геть з міста.
-Та не може такого бути, щоб взяти та забрати! Це ж не гроші й не річ! - Я аж від такої дурниці обурилась.
-Може. -Запевнив хлопець.
-А ну тихо там! Досить балакати! Розкудлувались на ніч! Завтра носом клювати будете! Як до міста приїдемо, хто мені буде допомагати? А? Сонна ослина чи як? Спати! -Гримнув дядько.
-А батько знає? -Прошепотіла я.
-Ні, -після тривалої паузи, - і я не знаю, як сказати. Допоможу йому розпродатись і піду собі.
-Слухай, Митько, ти ж вже он який дорослий, тобі вже шістнадцять. Ти ж повинен розуміти, що він буде турбуватися, шукатиме тебе і до дому не поїде? А потім з горем і важким серцем повернеться додому. Буде себе корити. А що він твоїй матері скаже? Що сина не вберіг? Поговори з ним. Інакше не можна.

Хлопчина замовчав і замислився. Я теж мовчала і думала про своє. Це ж треба, вчитися чаклувати. Отак прожила вже майже дев'ятнадцять років і стільки всього не знала. Все ж таки правильно я зробила, що пішла з села. Колись повернуся до дому, прийду до сестри й буду розповідати історії про усілякі дива, як дяк колись. А ще накупую їм купу дарунків. Та не простих, а таких, щоб усе село збіглося дивитися. За своїми мріями й заснула.


Прокинулась від криків і сварки. З-під воза було погано видно, тільки ноги переминалися. З просоння я не зрозуміла про що річ, чула тільки, що дядько Мирон з сином свариться. Поки я вилізла з-під воза, Митько вже пішов геть. Дядько сумно дивився йому у слід.