Холера

Так вже роками й традиціями нашими склалося, що таких як я заміж не беруть. І тому не одна причина. Яка з них головна, навіть так одразу і не скажеш. По-перше, я вже перестарок, мені вісімнадцять, от-от вже буде дев'ятнадцять і по цей час я ще не заміжня. Може ще і нормально було б, та тут з'являється по-друге, в мене немає приданого. А іншою причиною, за якою мене ніхто не засватав так це те, що я холера. Так мене в селі називають. Я маленька, худенька, без здорового рум'янцю на щоках і шкіра не засмагла, а бліда. Я не хворію, маю гарне здоров’я, та чомусь усі кажуть, що я хвороблива.

Які ідеальні дівчата? Щоб і в полі здужала, і коло худоби, і коло дітей ходила. Чим більше народить, тим краще. Широкий таз, міцне кріпке тіло, щоки молоком відпоєні, литки як стегна. Щоб поважно до старших і чоловіка ставилась, з цим в мене біда, я мовчати не можу. Як сестра каже, я огризаюсь на всіх і без причини. Та то не правда, без причини й собака не бреше. А ще дівка повинна бути хазяйновитою. Це, мабуть, єдиний пунктик, якому я відповідаю. Бо тут хоч-не-хоч, а від світанку і до ночі я на ногах. А як інакше? На мені худоба: дві корови, дві конячки, п’ятеро поросят, і кілька десяток курей і гусей; хата і четверо сестриччиних малих, а ще приготовити, напекти й в поле, як час, йти. Чого я без приданого тоді? Бо усе це моєї сестри і її чоловіка, вони мене до себе забрали, як бабусі не стало. Я їм дійсно вдячна, та от, як Петро каже, повинна лиць падати й ноги цілувати, що вони мене не покинули та лишній рот до себе взяли. Що це тільки тому, що я сестра Марфуші. І щоб їй перед людьми було не соромно. Марфа мене не ображає, любить по своєму. Іноді сварить, та може так і повинно бути. Іншого я все одно не бачила. А от чоловік її ще той гімнюк. Ні, він і хазяйновитий, і не п'є, і Марфу не ображає. А от зі мною як з якоюсь поганкою поводиться. Як би міг, той ногами затоптав. Та і я не даю себе сильно ображати, тому ми як кіт з собакою. Та все одно я вдячна йому. Все ж таки не кинув і у свою хату забрав.

Сьогодні видався важкий день: чомусь захворіла корова Роза. З ранку все було добре, а ввечері, як після випасу прийшла, то відмовилась від води навіть. Я її здоїла, але молоко не змішувала, залишила у відрі. Малеча бігала у дворі, вечеря вже була готова. Я чекала на Марфу з Петром, вони ще з ранку поїхали на ярмарку. І я втомлена присіла біля старої груші та задрімала.

Прокинулась, як Марфа з чоловіком вже приїхали. По щось сварилися у сінях. Те, що я почула поставило усе на свої місця.

-Петре, він бере її й без приданого. І мати його згодна ввести її у сім’ю. Він єдиний син. Ларія буде пристроєна. Можливо, це її останній шанс.
-Я сказав своє слово! Ні! Ти як будеш справлятися з усім? Сама? У тебе четверо дітей, скоро з'явиться п'ята. У нас таке хазяйство, я зібрався ще докупити землі. Ти хочеш наймати людей? А платити ти їм теж збираєшся? Я тобі казав і ще раз скажу. Вона не піде заміж. Нехай сидить у дівках. Тим паче, бач яка вона нікудишня? Якщо і понесе, то не родить. А так хоч допоможе. Я не просто так за неї нічого не даю, щоб не позарилися. Бо так не гожа, а з іншого боку як дивина. Не знаю, з ким вона її нагуляла, занадто від наших дівок різниться. І ім'я он яке дала їй. Де ти в нас такі імена чула? Та ми про це вже не раз балакали й нічого знову тріпатися про це! Он займися коровою, бо щось не чисто тут з нею.
-Петруша?
-Йди, Марфо, йди! А то я сердитися починаю.

Я притулилася до стіни, щоб не помітити. Опустилася і прикривши рота, щоб не почули розревілася. З дитинства наді мною насміхалися, називали нагуляною, байстрючкою, а тепер я холера, вже от-от стану перестарком. Я думала увесь час, що крім сестриччиної родини нікому і не потрібна. А виявляється, що вони просто не хочуть втратити робочі руки. Та й правда, навіщо мені свої діти? Я ж тоді племінників буду менше любити, за своїх думатиму. А так вкладу в них усю свою нерозтрачену материнську любов. Зручно. Звичайний егоїзм. Та боляче від того, що це люди, яким я довіряла. Нехай для Петра я чужа людина, але ж для Марфи я сестра. Чому не заперечила? Я не стала відкладати рішення, яке прийшло зненацька, в довгий ящик.

Збирати мені і нема чого. Добра я не нажила. Та все одно поклала у мішок спідню і деякий одяг. Ось і увесь мій убогий скарб. Як виходила з хати зіткнулася з сестрою.

-Ти усе чула?- Відразу здогадалася вона, побачивши мене з мішком.
-Все.- Не збиралася заперечувати.
-Куди ти підеш?
-До бабиної хати.
-Вона ж вже закинута, там ремонт потрібен, -намагалася врозуміти мене.
-Нічого, потрохи до зими доведу до ладу.
-Ларія…-хотіла щось сказати, та я вже вийшла і пішла.
 

Дні потекли у турботах швидко. Хата потрохи ставала придатною до життя. Роботи ще було багато. Та якось неочікувано в мене з’явився помічник. Матвій, син теслі, почав ходити до мене, допомагав з хатою. І його мати якось до мене навідалась, принесла тканину на завіски. Донькою називала. Як виявилося, Матвій ходив до Петра, хотів сватів засилати, та Петро відмовив. Зараз я була сама по собі, Матвій мені подобався. Хоч і не богатир, проте мав приємну зовнішність, чуйне серце, та вправні навички та руки. Тому ми вже й самі змовилися на осінь про весілля. Вже я заспокоїлася, раділа та про майбутнє мріяла: як ми з Матвієм одружимося, в бабиній хижі поки поживемо, а з весни нову хату будемо ставити, діточки в нас будуть, своє хазяйство. Та рано я раділа.

В селі якась біда пішла, скотина падала. За Марфиною коровою, ще одна пала, потім ще і ще. Якось йшла я від старости, де я наймичкою влаштувалась. Коли почула в спину: «Кажуть, то холера біду навела. Не дарма сестра рідна з хати вигнала.» Я не придала тому уваги й вже через кілька хат і забула про ту розмову. Та даремно.

Не пройшло й тижня , як старостиха наказала більше не приходити, однак за роботу заплатила. Йшла додому опустивши голову від суму, поділитися б з кимось своїми хвилюваннями, та чомусь і Матвій вже кілька днів не приходить. Так думаючи, зустріла його матір. Низенько їй вклонилася.