Розділ 40. Життя зміниться на краще

Приїхавши до дому Захаровича, наші герої вийшли з машини. Адольф тримав Іларіона, щоб він не впав, бо все ж таки ще відчувається слабкість упереміш із болем, хоча вже стало легше. Дійшовши до дверей, Адольф почав відмикати їх ключем.

— Так стоп! — сказав Іларіон, знаходячись в повному непорозумінні.

— Що таке? — запитав Адольф.

— Звідки в тебе ключі від мого дому?

— А в тебе вони з собою?

— Ні, у мене в "Надії" все забрали.

— Ну от! — Адольф відімкнув двері.

— Що "ну от"? Я тебе не зрозумів!

Адольф відчинив двері та, ігноруючи слова Іларіона, сказав:

— Ходімо всередину?

— Тяжка ти людина, Адольфе.

— Де взяв там уже нема.

— Ти у своєму репертуарі.

— Ну так заходимо?

— Адольфе, — Захарович присоромився, — чи можеш ти, будь ласка, залишити мене наодинці з домом. 

— Добре-добре, але ти зможеш сам ходити? 

— Буду триматися за стіну.

— Якщо так, то бувай.

Адольф відпустив Іларіона та допоміг йому спертися об стіну.

— Бувай! — сказав Адольф та пішов, опустивши голову.

Іларіон дивився як Адольф неспішно крокує, він не міг промовчати:

— Адольфе!

— Що? — Адольф обернувся до Захаровича.

— Я… я… я тебе люблю! — крикнув Іларіон.

— Ти про що? — Адольф здивувався, непомітно посміхнувшись.

— Ну тобто, як друга.

— А-а-а, ти про це. Я тебе також, — Адольф хотів вже був піти.

— Я хочу разом з тобою проводити кожен день...

— Тут знову не зрозумів, — Адольф знову посміхнувся.

— Так як раніше.

— Ти про наші протистояння?

— Так, але… я хочу, щоб це припинилося.

— Ти ж кажеш, що хочеш так як раніше.

— Але не настільки, я хочу, щоб ми разом щось робили… не так, як суперники, а як друзі.

— Ось це я хотів від тебе почути, — в Адольфа потекла сльоза радості. — Я також цього хочу! 

— Ну то що ж, можливо, завтра кудись підемо?

— Я за! Давай я завтра до тебе прийду, а там побачимо.

— Гаразд!

— Ну то добре, до зустрічі!

— До зустрічі!

Адольф пішов додому, але на цей раз радісний, наспівуючи якусь пісню.

Іларіон, усміхаючись, увійшов у будинок, тримаючись за стіни. Він попрямував до ванної, щоб нарешті помитися за цей тиждень. Зайшовши туди, Іларіон скинув увесь одяг, відчуваючи біль, та включив воду в душі. Захарович просто стояв під потоком води, що падала на тіло, заставляючи відчувати біль. Іларіон так простояв десять хвилин.

Вийшовши з душу, Захарович подивився у дзеркало. В ньому він побачив змореного чоловіка, в якого крізь тонку шкіру виднілися кістки. Його шкіра була покрита подразненнями, навіть де-не-де на ньому були виразки. У людини в дзеркалі потекли сльози.

Вийшовши голим з ванної, Іларіон попрямував до спальні. Він просто хоче лягти на ліжко і лежати. 

Захарович відчинив двері, на ліжку лежав плюшевий ведмедик та якийсь листок. Іларіон почав читати лист:

Шановний Іларіоне Захаровиче,

Наша організація "організація "Віра", яка є організацією добродіїв за адресою… В нас змінне місце проживання" хоче запропонувати вам роботу в "штаб-квартирі "Віра", яка є головним місцем зібрання добродіїв". Ми враженні вашими діями, які були направлені проти організації злодіїв. Якщо вас цікавить наша пропозиція, то просимо звернутися до організації добродіїв у штаб-квартирі "Віра", який знаходиться за адресою Шовковий район, 10.

З любов'ю Оскар (керівник організації добродіїв)!

Іларіон поклав лист на стіл, його вже нічого не дивувало. "Не може все це бути правдою!" — сказав би Іларіон кілька годин тому, але він вже звик до таких неможливих подій. 

— Це буде хорошою нагодою почати все спочатку.

Іларіон ліг на ліжко, він ще ніколи не відчував таке задоволення, як сьогодні від м'якості та ніжності ліжка. 

Повернувши свою голову набік, Захарович побачив ведмедика.

"Цей ведмідь… — подумав Іларіон. — Як там його звати? Остап? Макар? Степан? Я не пам'ятаю, — Іларіон пильно дивився на цю іграшку. — Чому я взагалі їм так дорожив? Навіщо він мені? Цей ведмідь мені тільки нагадує про матір. Ці спогади жахливо сумні!"

Іларіон дивився на ведмедика, пильно дивився. Раптом він згадав слова Адольфа:

"Якщо ти будеш завжди згадувати лиш минуле, то ти так втратиш своє майбутнє. Те що сталося, уже сталося, ти його не зміниш ніяк. Тому не потрібно жити минулим, у тебе ж є майбутнє".

Іларіон піднявся з ліжка та, взявши ведмедика, поклав його у темний закуток шафи.

Йшовши до ліжка, Іларіона непокоїв стаціонарний телефон, що лежав на столі. Він вагався навіть спробувати:

"Що я хочу почути? Я лише ще більше засумую!"

Але Іларіон мусить спробувати. Взявши телефон та набравши номер, який він знав уже напам'ять, Захарович подзвонив. Перший гудок, другий, третій… Іларіона просто бісили ці гудки, вони просто нарощували напругу, яка і так була максимальною.

— Алло, — раптом почулося з телефону. Іларіон не міг у це повірити, невже…

— Це ти, тату?

— Ну так, я. Ти ж на мій номер дзвониш, а кого ти хотів ще почути?

— Нікого, тільки тебе, — в Іларіона пішли сльози по щоках.

— Ну то що ти хотів?

— Нічого… Я тебе люблю! — Захарович кинув трубку.

Розплакавшись, Іларіон пошкандибав до ліжка. Він ліг на ліжко, продовжуючи плакати, це були сльози радості. Хоча його внутрішній голос казав: "Це занадто добре, щоб бути правдою", Іларіон заткнув його та продовжував радіти. На такій щасливій ноті, Іларіон пообіцяв почати все з чистого аркуша. Тепер у його житті зміниться усе…