Розділ 39. Вибух

Іларіон прокинувся від легких поштовхів. Відкривши очі, він побачив перед собою Адольфа, який зняв вуса та окуляри.

"Значить, це мені не приснилося… — подумав Іларіон. — От і добре!"

— Вставай, все життя так проспиш! — сказав Адольф, трясучи Іларіона.

— Дай ще трохи полежати!

— Немає часу на лежання!

— Гара-а-азд.

Іларіон спробував піднятися, у нього це майже вийшло, але майже. Піднявшись, Захарович не зміг довго простояти на ногах. Вони йому нестерпно боліли. Іларіон впав би, якби його Адольф не встигнув би вхопити. Підтримуючи Захаровича, він сказав:

— Ще не можеш ходити? Нічого, з тобою більше такого ніколи не станеться, обіцяю.

Іларіон не знав як на це реагувати, тому він просто оглянув все навколо себе. Виявилося, що він стоїть на якійсь високій будівлі, звідки видно весь Божественний район, а також краплину Адрухівського району, який виділявся своєю диктаторською чистотою. А от Божественна вулиця з висоти здавалася ще більш жалюгідною. Чому взагалі така вулиця знаходиться у такому могутньому місті? Але, якщо подумати, Наштайн складається з протилежностей. Кожен район — інший світ, який не має ніяких збігів з іншими районами. Саме цим Наштайн унікальний.

— Наштайн ні на що не схожий. — сказав Іларіон.

— Це точно. Наштайн дуже важко назвати містом, це радше країна, а її райони — унікальні міста.

Настала недовга тиша.

— А чому ми тут? — запитав Іларіон. — Ти ж мене не просто так сюди приніс?

— Не просто, — усміхнувся Адольф, — я хочу тобі сюрприз зробити.

— Який?

— Бачиш звідси штаб-квартиру злодіїв?

— Так.

— От і за нею слідкуй. За двадцять хвилин настане грандіозна подія.

— Яка ще грандіозна подія? — Іларіона трішки насторожили ці слова.

— Я ж кажу, що сюрприз. Нащо ж питати, що за подія, якщо це сюрприз? Сюрприз для того і є, щоб несподівано зробити або подарувати щось приємне. А то…

— Добре-добре, — перебив його Захарович, — але тільки не заводься знову.

— Ага…

Настала нова тиша, яка просто розривала Іларіона. Адже йому ще й досі в це не вірилося. Він же ж вбив Адольфа…

— Я нічого не розумію! — раптом прокричав Іларіон.

— Що саме? — запитав Адольф.

— Все!

— Ти взагалі про що?

— Про твою раптову появу!

— Чому ж раптову?

— Ну а як це по іншому назвати!? Я більше тижня думав, що ти мертвий. А потім ти враз з'являєшся, щоб мене рятувати. Не може бути все так добре!

— Чому ж ти так відразу? Після того, як ти у мене вистрілив своїм винаходом, я перемістився в Болгарію. Звідти за один день приїхав у Наштайн. Далі я дізнався, що ти сидиш ув'язнений у "Надії", тому побіг тебе рятувати. Все просто!

— Все просто? Я ж тебе хотів вбити… Це просто? Я повний ідіот! Вибач мені, благаю, вибач!

— Слухай, Іларіоне! — в Адольфа був серйозний вираз обличчя. — Я в тобі дуже не люблю твоє натирання минулого. І до того ж хіба я тебе рятував би, якщо я був би на тебе ображений?

— А чому ти мене врятував? — Іларіон подивився в очі Адольфу. — Навіщо тобі взагалі здалася моя біда?

— Та не кажи всяку дурню! — усміхнувся Адольф. — Ти ж мій найкращий друг! Я не знаю, що робив би без тебе.

— Друг…

— А хіба не так? Скільки ми всього разом пережили, скільки ми ламали твої винаходи! Тільки згадай-но мій порятунок тебе з кошмару, як ми пробралися в "Надію", а як ми з тобою попливли до Тваймасту. Хіба ти мене туди запросив би, як би я не був твоїм другом?

Іларіон мовчав, він згадував усі ці моменти. Але в його думках дещо не складалося.

— Зачекай, а як ти пам'ятаєш про нашу подорож, кошмар та напад на "Надію"? Ти ж був під дією "Задобрювача 007"!

— Ну-у-у, — Адольф явно розхвилювався.

— Що це означає? — Іларіон вже явно почав підозрювати Адольфа. У чому? У всьому!

— Добре, — зітхнув Адольф. — Насправді я все пам'ятаю.

— Як!?

— Твій "Задобрювач 007" ніц не робить, він тільки на хвилину змушує мене світитися.

— Як? Та я ж бачив, що ти себе по іншому поводив! А коли пристрій ламався, то ти казав, що нічого не пам'ятаєш!

— Пристрій справді змушує все забути, але тільки на кілька секунд, а потім я все згадую.

— Тоді навіщо ти це все робив!? — в Іларіона потрясіння на потрясінні.

— Я не хотів тебе засмучувати! — Адольф не витерпів такої напруги.

— Що?

— Я не хотів тебе засмучувати. Ти тоді здавався таким змученим та пригніченим. А якби ти ще дізнався, що твій винахід не зробив те, що ти хотів... А далі мені було ніяково тобі правду казати. Та й мені самому було дуже весело.

— Адольфе… — Іларіон обійняв його. — Ти мій найкращий друг!

Адольф також обійняв Захаровича.

— Ти завжди старався для мене, — сказав Іларіон крізь сльози. — Ти найкращий друг!

— А ти мій…

Раптом на небі загорівся феєрверк. Адольф поспішно перестав обнімати Іларіона, але всеодно підтримував його, він дістав з кишені сигнальний пістолет, яким він вистрілив угору. Червоний вогонь полетів у небо, але згодом вибухнув, розриваючись на сотні маленьких вогників.

— Іларіоне, дивись уважно! Скоро буде! — Адольф був збуджений.

— Ага.

Захарович дивився на "Надію", яка не видавала жодних ознаків життя. Та не тільки штаб-квартира затихла, уся вулиця мовчала так, ніби чогось чекала.

Раптом "Надія" загорілася вогнем. Прозвучав вибух, який майже ледве не оглушив Іларіона. Штаб-квартира розлетілася на шматки, зачіпляючи сусідні будівлі, які майже зрівнялися із землею. Біля руїн "Надії" піднявся пил, що закрив собою всю територію в радіусі пів кілометра. 

— Це неймовірно! — викрикнув Адольф. — Ти це бачив?

— Так, це ти зробив? — що-що, а такого Захарович ніяк не очікував.

— Не тільки я, а ще організація "Проти диктатури!". 

— Ну ви взагалі ненормальні.

— Дякую!

— А якщо людей це зачепило?