Розділ 38. Повернення

— Це ти? Вільге… — не встиг Іларіон закінчити речення, як його вже вдарили по щоці.

— Сиди тихо! — крикнув чоловік з накладними вусами та окулярами. — Все, що ти скажеш, буде використано проти тебе!

— Вільгельме, він тебе знає? — запитав коротун у свого напарника.

— Так, знає.

— Звідки? 

— Одного разу зустрілися посеред вулиці. Цей бісів син вистрілив у мене своїм винаходом!

— І що?

— Не міг сидіти цілий тиждень.

— Ти серйозно? — розсміявся коротун.

— Миколо, ти не думай, що я не можу вбити напарника. Коли мене розсердити, то…

— Добре-добре, вірю, повірив.

— Вийди-но на хвилину, я хочу з ним цю ситуацію обговорити.

— Роби, що хочеш. Мені якось на це все начхати, — Микола-коротун вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері.

Іларіон залишився наодинці з Вільгельмом, ну якщо не враховувати примари, що з'являлися ненадовго, а потім зникали.

— Це ти? — в Іларіона йшли сльози. — Це справді ти? Чи це просто моя уява? 

— Це я, Іларіоне, це я… — Вільгельм обійняв Іларіона та також розплакався. — Вибач, що вдарив тебе. Це було прикриття.

— Як? Скажи мені, як ти вижив?

— Твій винахід телепортував мене в Болгарію.

— Я не можу в це повірити! Це не ти! Ти не Адольф! Я не вірю в це… — Іларіон плакав. — Такого не може статися! В житті не буває такого! Це занадто добре, щоб бути правдою! Ти просто витвір моєї уяви!

— Подивись на мене, — Вільгельм зняв вуса та окуляри, під ними був той самий Адольф. — Надія завжди має помирати останньою. Я — справжній.

— Адольфе… Я…

— Я також сумував, але ти зараз мусиш вдавати із себе полоненого. Я тебе виведу. І навіть не пробуй бовкнути при інших, що я Адольф. Моє маскування просто неперевершене! — усміхнувся Адольф.

— Тепер я впізнаю свого Адольфа, — переставши плакати, посміхнувся Іларіон.

— Твій!? Якось зашвидко просуваються наші стосунки.

— Рятуй мене мовчки! — ледве усміхнувся Іларіон, йому все боліло.

— Ой-ой-ой!

Адольф начепив накладні вуса назад на обличчя та надягнув окуляри, після чого звільнив від кайданів Іларіона. Захарович упав на землю, бувши не в змозі навіть спробувати піднятися. 

— З тобою все гаразд? — запитав Адольф.

— Як бачиш, не дуже.

— Боже, це ж так жорстоко! — розгнівався Адольф. — І ніхто нічого не робить з цією організацією! Нащо ж нам мер Наштайну, президент, правоохоронні органи? Як вони можуть просто так закрити очі на це. Але, якщо так подумати, мені стає все зрозуміло. Їм, можливо, гроші заважають бачити. Чи, можливо, вони просто на все це положили великий-превеликий шуруп. То нащо ми їх вибрали? Щоб вони потім нічого не робили? Ну особисто я їх не вибирав, на виборах президента я голосував за Бляшка. Мені так його лопата подобається, а також його "Мітохондряки!" мене сильно веселить, а ще…

— Допоможи! — Іларіон вже не міг терпіти ці його розповіді.

— Вибач, — Адольф підняв Іларіона та підтримував його, охопивши за груди. — Тобі треба помитися.

— Дякую, що сказав.

— Годі розмов, поводься так, ніби ти полонений, якого ведуть на страту.

Вільгельм постукав у двері. Після хвилини очікування, Микола відчинив двері.

— Щось ти швидко справився, — посміхнувся Микола. — Я думав, ти його будеш катувати кілька годин.

— У нас немає на це часу, — серйозно мовив Адольф. 

— Ну то пішли?

— Звичайно.

Іларіона вивели з кімнати, виявляється, він завжди був замкнений в одній з кімнат на першому поверсі "Надії". Навколо було дуже багато люду, які пильно дивилися на знівеченого полоненого. Іларіон бачив, як в деяких людей з натовпу обличчя змінюється, створюючи бридкі вирази.

Іларіона вивели з "Надії".

— А куди нам треба його доправити? — запитав Микола.

— Тобі хіба не казали? Нам потрібно його викинути у вигрібну яму, — відповів Адольф 

— Яку ще яму? Де?

— Вирили спеціально для Іларіона. Не бійся, вона недалеко знаходиться.

— Ну це добре.

— А тобі яка різниця? Ти ж навіть його не введеш, а просто йдеш хвостиком за мною.

— Але все одно треба йти, а це важко.

— Ти зараз в мене підеш туалети мити!

— Добре, мовчу.

Наступні п'ятсот метрів вони йшли мовчки. Іларіон не міг іти, його ноги страшенно боліли та ледве підійматися. Якби не Адольф, то він вже давно б упав. Якби не Адольф…

Іларіона гризли сумніви. А чи справді це Адольф?

"Не може ж бути все так просто! — думав Іларіон. — Вижив, нізвідки взявся, веде мене кудись…

Я вже зовсім збожеволів! Чи, можливо, це все відбувається насправді? Біль справжній".

— Миколо, іди-но перевір ці кущі попереду нас! — сказав Адольф.

— А чому я?  

— Ти тут ще когось бачиш, хто міг би це зробити!? — сердито сказав Адольф.

— До-о-обре, — зітхнув Микола.

Підійшовши до кущів, Микола на хвилину засвітився зеленим кольором та впав на землю.

— Що це таке? — здивувався Іларіон.

— Побачиш, — Адольф усміхнувся.

З кущів вийшла Інна, тримаючи в руках щось схоже на водяний пістолет.

— Інно… — Іларіон не вірив своїм очам. — Це справді ти? Це ти? 

— Ну так, я. Здивований мене тут бачити, Іларіоне?

— Я не вірю… — прошепотів Іларіон, вкриваючись сльозами. — Це все якийсь сон? Інно, це справді ти?

— Ти не віриш!? — обурилась Інна. — Ти що, смерті моєї хочеш?

— Ні-ні-ні! Я дуже радий тебе бачити!

— Та я жарту-у-ую. Я також рада тебе бачити, — посміхнулася Інна

— Ходімо далі, — вліз у розмову Адольф.

— Куди? — запитав Іларіон. 

— Та до однієї будівлі, яка недалеко від нас.

— А нащо?

— Хочу тобі сюрприз зробити. 

— Який ще сюрприз? — обурився Іларіон. — Ти мені хоча б про щось розкажи. Чому ти тут? як ти мене знайшов? чому Інна тут? що це все значить!?

— Іларіоне, — серйозно сказав Адольф. — Я розумію, що в тебе багато запитань, але зараз немає часу зволікати. Просто довірся мені, будь ласка.