Розділ 37. Страждання

День 1

Іларіон прокинувся прикутим до стільця важким ланцюгом. Навкруги нього не було нічого, тільки голі бетонні стіни та металеві двері, які були зачинені.

— Агов! Відпустіть мене!

На крики Іларіона так ніхто і не відповів. "Чому ж я тут?" — подумав Іларіон. Він почав згадувати. Останнє, що Іларіон пам'ятав, це як він врятував бідолашну дівчину від ґвалтівників, а потім, стікаючи кров'ю, пішов просити викликати швидку в "Амофелії". Відчинивши двері ресторану, там стояв власник ресторану і щось зробив. Що саме, Іларіон не пам'ятає. Але і так добре попригадував, тепер ми хоча б згадаємо те, що сталося 4 розділи тому. 

Двері відчинилися, у темну кімнату прослизнули промені світла, що дозволили детальніше роздивитися приміщення. Навкруги ті самі бетонні стіни, але тепер ще видно плісняву. Також Іларіон помітив, що його поранене плече перев'язане бинтом.

— Нарешті ви прокинулися, пане Іларіоне! — у кімнату зайшов накачаний чоловік зі злими рисами обличчя, це точно власник ресторану.

— Де я? Що зі мною сталося? Звідки ви знаєте моє ім'я? Відпустіть! — Іларіон розпанікувався.

— Тихо, Іларіоне, тихо. Ви не розумієте? Хіба у вас аж настільки багато ворогів, що можуть вас викрасти?

— "Надія"? — із жахом зрозумів Іларіон.

— Все правильно! Нам, звичайно, потрібен ваш розум, що створює неймовірні винаходи.

— Я вам нічого не скажу!

— Ні?

— Ні!

— Ой, не будьте такі наївні! Ви в нас у пастці, вас ніхто не зможе врятувати, — риси обличчя Джоджо стали ще злішими. — Хіба що той надокучливий Адольф буде заважати!

— Адольф… — Іларіон знову похмурнішав.

— Що? Згадали свого дружка? Дуже цікава у вас історія, але, як то кажуть, від ворогів до друзів один крок. До речі, де він?

— Він помер! — Іларіон розплакався.

— Помер? — Джоджо усміхнувся своїм злим обличчям. — А хто ж його убив?

Іларіон, стримуючи сльози, мовчав.

— Невже, Іларіоне, ви вбили свого єдиного друга? — Джоджо розсміявся. — Ох, яка ж сумна новина! Яка ж сумна новина!

— Припини ти це, Джоджо! — Іларіон розізлився на таку поведінку.

— Як ти мене назвав? — Джоджо вдарив Іларіона по обличчі. — Я Джонні! Джонні Джордан! Запам'ятав, придурку!?

— Так… — Іларіон відчував пекучий біль.

— Молодець! Але за таку поведінку ти тут додатково просидиш три дні! Точніше, вже два, бо вже 23:49, тому тобі пощастило сидіти менше. А зараз сиди тут та обдумай свою поведінку! Коли я прийду, пане Іларіоне, чекатиму від вас пропозицію співпрацювати. Якщо я її не почую, будете ще тут сидіти. Зрозуміли?

— Так…

— Ну тоді, бувайте! — дійшовши до дверей, Джоджо обернувся до Іларіона. — Мало не забув! — Джонні поставив на землі електронний годинник. — У вас буде стояти годинник, щоб ви могли бачити час та день. Це допоможе вам не загубитися у часі, і так дні не будуть проходити зі швидкістю світла. Цілими днями у вас буде лише одне заняття — дивитися на час. — Джоджо усміхнувся. — Бувайте! 

Двері приміщення закрилися і тепер знову постала темрява, але тепер хоча б невеличке світло випромінював циферблат електронного годинника.

День 2

Тік-так, тік-так, тік-так, тік-так…

"Нахіба електронному годиннику видавати звук "тік-так"? Це ж електронний годинник! Не механічний! Цей час так довго проходить! Та ще й цей "тік-так", який мені не дає нормально поспати! Лише півтори години сну… Як мені тут вижити? Що зі мною буде? — Іларіон плакав. — Чому це відбувається саме зі мною!? Я хочу на волю, жити хочу! В мене все тіло оніміло! Дайте хоча б мені порухатися! Я все віддав би за годину руху! Ще я хочу їсти, а чи взагалі будуть мене годувати? Вже 7 ранку, а до мене ще не приходили".

"Тік-так, тік… так… тік…

Я не можу! Будь ласка, я більше не можу! Уже вісім годин, а я не спав, не їв, та навіть не рухався!"

Раптом двері відчинилися. У кімнату зайшло світло, що завітало майже в кожен куточок. Іларіонові очі не могли витримати цього, тому вони відразу ж заплющились. 

— Уже прокинулись? — почув Іларіон чоловічий голос, але розплющити очі, щоб побачити хто прийшов, він не зміг. Аж занадто він відвик від світла.

— Хто тут?

— Я приніс сніданок.

— Сніданок?

— Так.

— Ви мене розв'яжете? — Іларіон сподівався нарешті порухатися та поїсти.

— Ні, звичайно ж ні! — розсміявся чоловік. — Не будьте такими наївними! Вам тут не український гуртожиток, а пекло, хоча між ними майже немає різниці.

— А як мені тоді їсти!? — обурився Іларіон.

— Та нам начхати! — Іларіон почув, що чоловік щось поставив на землю. — На все вам добре!

Двері зачинилися, кімнату знову заповнила темрява, яка імпонує очам Іларіона. За допомогою невеличкого світла від циферблата годинника, він побачив тарілку і кухоль, що стояли на землі.

"Невже це їжа?" — запитав сам у себе Іларіон. Він був голодний, а тарілка, та байдуже з якою їжею, паморочила думки. Він не думав ні про що, окрім того, щоб поїсти. Але воно аж надто далеко! Як йому дістатися до тарілки?

"Їсти, хочу, їсти, хочу я, їжа — добре, а я хочу їсти! Десять годин, а я ще не їв! Я туди ніяк не доберуся! Їжа лежить на землі, а я прикутий до дерев'яного стільця! Стривай но, а якщо…"

Іларіон почав розгойдуватися. Туди, сюди, туди, сюди, знову туди, знову сюди, туди… Після трьох хвилин розгойдування, Іларіон, бувши прикутим до стільця, упав на землю. Його і їжу розділяли лише три метри. Він повз до неї як тільки міг, Іларіон ні про що не думав, як про їжу. За дев'ять хвилин він все ж таки зміг доповзти. Іларіон накинувся на їжу, розкидувавши її повсюди, виявилося, що це була якась каша з вареним лушпинням картоплі. Через свій голод він все ж таки зміг більшу частину з'їсти. Далі Іларіон накинувся на напій в кухлі, виявилося, що це просто тепла вода. Випивши третину, він випадково вилив усе інше. Довелося пити з калюжі на підлозі. Хоча б на трішки втамувавши свій голод, Іларіон знесилений лежав на підлозі. Він не міг нічого робити, та й лежати спокійно Захарович не міг, бо йому давив залізний ланцюг, що так і не хотів відпускати Іларіона від стільця. Іларіон не міг нічого робити, лише слухав божевільне "тік-так". Його очі поступово заплющувалися…