Розділ 33. Спроба змиритися

Як то кажуть: "Дерево міцніє корінням, людина — ворогами, що ніби як вороги, але й одночасно друзі, з якими один місяць ворогуєш, а інший разом їздите на з'їзд винахідників". Дуже цікаве прислів'я, не враховуючи тавтологію. Так до чого це? Я не знаю. 

Іларіон, після довгого сну, нарешті прокинувся. Йому снився дуже незрозумілий сон, в якому він спочатку втікав від орди монстрів, що ховалися поміж зарослих дерев та будинків. Коли він зміг утекти від них, Іларіон приєднався до якихось алкоголіків та Адольфа грати карти. 

Подивившись на годинник, він сказав:

— Уже п'ятнадцять годин!? Щось якось довго я спав… — Іларіон знову згадав Адольфа, після чого йому знову стало сумно на душі. — Як же ж мені шкода…

Похмурий Іларіон пішов на кухню, щоб заварити собі кави. Коли він її приготував та зробив ковток, Захарович сказав:

— Ні, так не буде! — випивання кави **** (тут може бути ваша реклама кави) допомогло покращити функціонування розумових здібностей. Також кава **** (я серйозно. Якщо тут буде ваша реклама кави, то вона забезпечить популярність вашому бренду) має протизапальний ефект, антиоксидантну дію, позитивно впливає на кишкову мікрофлору, а також сприяє спалюванню жиру. — Я не зможу себе завжди винити у смерті Адольфа! Мені потрібно змиритися…

Іларіон робить перші кроки, щоб нарешті забути цю криваву випадковість. Випивши всю каву, він спустився в підвал, щоб поприбирати весь той безлад. Я дуже поважаю це рішення, тепер ці пристрої, що валяються зламані на землі, не будуть знову нагадувати йому про те вбивство.

Коли Іларіон поприбирав усе, склад виглядав так само як і раніше. Дивлячись на сотні коробок із винаходами, Іларіон подумав: "Навіщо я понастворював стільки винаходів? Для чого? Що я з ними робив? Ну-у-у, вони допомагали мені та Адольфу боротися проти "Надії", але, якби не винаходи, не потрібно було б і боротися проти тих злодіїв. Спочатку я ще хотів щось зробити, а потім я навіть вже перестав пам'ятати навіщо я їх роблю. Вони для мене стали рутинним заняттям. Що я хотів: захопити світ? стати відомим? здобути повагу Адольфа? Я вже й не пам'ятаю".

Іларіон захотів оглянути весь підвал, можливо, він щось у ньому змінить. Оглянувши склад винаходів, Захарович пішов до дверей, на яких було написано: "Кімната, у якій знаходиться справжнє зло! Яке було створене неймовірно ймовірним Іларіоном Захаровичем! Адольфам не заходити!"

Іларіон вже не пам'ятав для чого ця йому кімната. Але, зайшовши всередину, він зрозумів. Всередині не було нічого, окрім голих стін, що були покриті засохлою рожевою фарбою.

"Це ж ця кімната… — на Іларіона нахлинули чудові емоції ностальгії. — Я її побудував для того, щоб запустити звідси сотні "Зафарбовувачів". Для чого це було? — Іларіон задумався. — Згадав! Я хотів, щоб люди зацінили мої рожеві окуляри по-справжньому, тобто на десять з десяти. Але мені тоді Адольф зіпсував мої плани, — Іларіон посміхнувся. — Які ж хороші були часи! Але Адольфа вже нема! — Захарович знову похмурнішав. — Заспокойся, Іларіоне! Ти маєш заспокоїтись! Можливо, взяти один "Зафарбовувач" і спробувати здійснити своє давно забуте бажання?".

Іларіон взяв зі складу "Зафарбовувач" з коробки "Можна пофарбувати паркан". Також зі складу він прихопив "Забувач пам'яті" про всяк випадок, якщо він захоче забути все, що з ним сталося. Надівши свої рожеві окуляри, він вийшов на вулицю. Надворі світило сонечко, співав соловейко і ще щось там. Як дивно, що в такий прекрасний день не бігають сотні людей, радіючи життю. Повз дім Захаровича проходила тільки одна дівчина. І то, вона не виглядала життєрадісно. Увесь її одяг був чорний, а на її футболці хизувався Ісус, що показував свої вказівний палець та мізинець, знизу Христа був напис "Я увірував у Рок-н-рол, сподіваюся, ти теж". Вона була схожа на представницю готської субкультури. Її довге волосся було чорне, одяг чорний, навіть очі також були чорні, але Ісус був білий. 

Іларіону було страшно підходити до неї, просто він ненавидів все, що пов'язане з готикою. А Лавкрафт йому в жахах сниться. Просто, коли він був іще дитиною, його брат Остап однієї темної ночі прочитав для Захаровича твір Лавкрафта "Натура для Пікмана". Це оповідання так вплинуло на Іларіона, що він цілих п'ять місяців мочився в ліжко й боявся темряви. Після тако знайомства з готичною творчістю, він зненавидів готику назавжди.

— З-з-зачекай, дівчино! — Іларіон боявся її стиль.

— Слухаю вас, пане! — Захарович не очікував почути дитячий та життєрадісний голос від неї. — Можливо, я можу вам чимось допомогти?

— Я хотів запитати, чи подобаються вам мої рожеві окуляри?

— Хм-м-м, як на мене, вони мають доволі грубі й загостренні краї, мені це подобається! Але я не сказала б, що колір дуже підходять для таких окулярів. Їм підходять темні кольори, навіть темно-рожевий сюди б чудово підійшов!

— Ага… — Іларіон не знав, що йому робити. Питання в тому: виливати на неї рожеву фарбу чи не виливати, чи іншого когось шляхетніше шукати, смаки та переконання долі навісної в собі тримати, чи, піднявши руки, натиснути червону кнопку. Забути…

— Дядьку, з вами все гаразд? — запитала дівчина, яка вже три хвилини дивилася на Іларіона, що цитував монолог, який він мав вивчив напам'ять на уроці зарубіжної літератури.

— Га? А, так, все добре! Дякую, що відповіла!

— Немає за що!

Дівчина пішла, а Іларіон так і залишився стояти на місці. Щойно в нього світ перевернувся догори дриґом. По-перше, дівчина, що, можливо, належить до готичної субкультури, виявилась привітною та милою. По-друге, щойно людина не просто облаяла Іларіона та його окуляри, а надала свою суб'єктивну думку, що була висловлена без образ та гніву. "Чому раніше ніхто так не висловлювався? — подумав Іларіон. — Всі мене крили лайкою та ображали, а ця дівчина була ввічливою. Чому раніше ніхто не був ввічливий зі мною, коли я питав про окуляри? — Іларіон знову задумався, але на цей раз почав згадувати. — Були, але я просто їх не брав до уваги. Я брав до уваги тільки негативні висказування в мою сторону. Хоча я пригадую, були ті, кому сподобались мої окуляри. А я просто не брав їх до уваги".