Розділ 32. Переживання

— Що я зробив!? — Іларіон наляканий, він не розумів, що робив. — Я його вбив? Що я зробив? Що збіса цей пристрій робить?

Іларіон почав оглядати винахід, що був у нього в руках, з надією знайти його інструкцію.

— Можливо, він не вбиває людину, — Іларіон разів зо сім покрутив пристрій у руках, сподіваючись знайти інструкцію, але, так і не знайшовши, Іларіона пройняла злість. — Та на що ти надієшся!? Хіба не ясно, пристрій знаходиться на стелажі зі небезпечними приладами, значить немає ніяких шансів, що Адольф вижив!

Іларіон пішов до спальні, заразом говорячи:

— Ну ти й придурок! Як можна було вбити людину! І чим ти зараз відрізняєшся від вбивць? Нічим! Тепер ти просто сміття, яке всім бридке!

Іларіон ліг на ліжко та звернувся до Степана:

— Я вбив людину! Ти це розумієш? Чому ти мене не зупинив? Чому ти дав злості мною керувати? А ще той Адольф, нащо він це зробив? Взагалі-то це він винен в першу чергу! Так, я вбивця, але це тільки його винна, тільки його! Знищив все, що я любив, та ще й думав вилізти сухим із води. Адольф поплатився за свої гріхи! 

Іларіонова злість перетворювалась на сум.

 — А хіба така має бути ціна за пару нещасних винаходів? Хіба цього я хотів? Скільки всього ми разом пережили... Я пам'ятаю кожен момент, що ми пережили вдвох. Пам'ятаю кожні наші веселощі, перепони, сварки, кожну нашу дбайливість. А скільки ж раз він мене рятував, а я взяв його і вбив…Та я готовий віддати всі свої винаходи, щоб повернути Адольфа! Та навіть всі свої гроші, свою квартиру, усе! Я готовий торгуватися із самою смертю, головне, щоб Адольф повернувся!

Як же сумно мені дивитися на такого Іларіона.

— Я — дурень, що готовий вбити свого, можна сказати, друга. Так! Він мені друг! Ні з ким у мене немає стільки приємних спогадів! — В Іларіона текли сльози по щоках. — Хоча ми завжди ворогували… ні, це навіть не можна назвати ворогуванням! Ми двоє тішилися від того, що робили! Так, було багато моментів, коли я хотів його прям убити… — Іларіон дуже сильно розплакався. — Я й це зробив! Яка ж я погань! Вбив того, хто за останні пів року мені все більше ставав другом. Так це ж ще й мій двоюрідний брат! — Захарович трішки заспокоївся, у нього на мить з'явилась посмішка. — Ми — двоюрідні брати! Як я цього не дізнався раніше бабусиної смерті? Бо я навіть не цікавився… — Іларіон подивився на Степана. — І що ж в мене залишилося? Тільки плюшева іграшка, яка навіть старіша за мене! Степан — просто спогад про маму, яку я навіть ніколи не бачив. Але в мене ж є батько, що мене любив, любить і буде любити. Це останнє, що в мене залишилося, — Іларіон почував себе втомленим, він хотів спати. Перед тим як заснути, він сказав: — Вибач, Степане, що я тебе назвав старою іграшкою.